Читати книгу - "Джеррі-Островик"

кинув у бухту з Рибальської пристані, та твердженнями, ніби Японія зазіхає на Гаваї, Філіппіни й Тихоокеанське узбережжя Північної Америки.

І Доутрі з Квеком, ув'язнені в чумному бараці, теж не чули нічого цікавого з волі, аж поки одного дня, пізно восени, Доутрі знайшов у яблуку з кошика фруктів, присланого нібито від молоденьких вихованок пансіону міс Фут, хитро сховану записочку. В тій записці його просили наступної п'ятниці цілу ніч держати на вікні засвічену лампу. І тої непогожої, буряної ночі аж над ранок, годині о п'ятій, до бараку прийшов гість.

То був не хто як сам Чарлз Стоу Грінліф — Старий Моряк. Проплентавши дві години глибокими пісками через екваліптовий гай, він знесилений упав на двері бараку. Коли Доутрі відчинив, старого просто вкинув до середини подмух вітру з дощем. Доутрі зразу підхопив старого й довів до стільця. Та раптом згадав за свою хворобу й відскочив геть, а старий аж гепнувся на стілець.

— Далебі, не знаю, як ви сюди й добилися, сер, — сказав Доутрі. — Агов, Квеку, бачиш, цей пан він мокрий як хлюща. Роззуй його хутко.

Квек зразу впав перед стільцем навколішки, та не встиг і доторкнутися до шнурків на черевиках Старого Моряка, як Доутрі згадав, що він теж нечистий, і відіпхнув його.

— Далебі, не знаю, що й робити, — пробурмотів стюард, безпорадно оглядаючись по кімнаті, бо усвідомив, що це оселя прокажених, і самий стілець, на якому сидить гість, і підлога, на яку спираються його знеможені ноги, — все тут заражене проказою.

— Я радий вас бачити, безмежно радий, — захекано промовив Старий Моряк, простягаючи йому руку.

Дег Доутрі не взяв тієї руки.

— Ну, як там ловці скарбів? — спитав він бадьоро, — Клює хтось?

Старий Моряк кивнув головою й заговорив, уже трохи відсапавшись, та спершу майже без голосу:

— Ми вже зібрались вирушати — з відпливом, цього ранку о сьомій годині. Судно стоїть напоготові — «Віфлієм», добряча шхуна, з прегарними обрисами, дуже вигідно встаткована для подорожі. Плавала до Таїті, поки не настали пароплави. Припас узято добрий. Усе щонайкращого гатунку. Я сам подбав. Капітан, правда, мені не дужо до вподоби. Я знаю таких типів. Моряк, я певен, чудовий, але злющий стариган, природжений піратюга. І головний пайовик не кращий. Середніх літ, славу має лиху, манери ще гірші, зате грошей без ліку. Нажився на каліфорнійській нафті, тоді спорядив одного чоловіка шукати золота в Британській Колумбії[19], той знайшов багате родовище, а він викрутив у нього пай і трохи не подесятерив свій капітал. Вельми неприємна людина. Але вірить у талан і певен, що здобуде в цій експедиції принаймні п'ятдесят мільйонів і мою пайку в мене видурить. Такий самий піратюга, як і капітан, що його він найняв.

— Вітаю вас, містере Грінліфе, — сказав Доутрі. — Ви зворушили мене, сер, до глибини серця, що прийшли сюди такої ночі, так ризикуючи, попрощатися з нещасним Дегом Доутрі. Я ніколи нікого не покривдив, тільки доля моя лиха…

Доутрі говорив щиро, без заздрості, але в уяві перед ним поставали розкішні видива, вільне моряцьке життя на Південних морях, і серце йому стискалось від усвідомлення, що для нього в житті лишилися тільки чумний барак, піщані кучугури та смутні корчуваті евкаліпти.

Старий Моряк гнівно випростався.

— Сер, ви мене образили. Тяжкою образою.

— Що ви, що ви, містере Грінліфе, — пробелькотів зчудовано Доутрі, не годний зрозуміти, чим це він міг образити старого.

— Ви мій друг, сер, — провадив той суворо й докірливо. — І я ваш друг. А з ваших слів виходить, що ви думаєте, ніби я прийшов до цієї пекельної діри тільки попрощатися з вами. Ні, я прийшов забрати вас, сер, — вас і вашого чорношкірого. Шхуна чекає на вас. Усе вже влаштовано. Вас зараховано до екіпажу в посередницькій конторі. Обох вас. Контракти за вас учора підписали підставні особи — один барбадоський негр і один білий. Я сам знайшов їх у матроському готелі на Комершел-стріті й заплатив по п'ять доларів за цю послугу.

— Господи, містере Грінліфе, але ж ви, здається, забули, що ми обидва прокажені.

Старий Моряк схопився зі стільця, мов підшпигнутий, і з щирим гнівом на старечому виду закричав:

— Ні, це ви, сер, здається, забули, що ми з вами друзі! І раптом, ще в гнівному запалі, простяг уперед руку.

— Стюарде, Доутрі, містере Доутрі, друже, чи сер, чи як вас назвати! Це вам не баєчка про баркас, про таємні крюйс-пеленги та про скарб на морський сажень у піску. Це правда. Я маю людську душу. Оце, сер, — він тицьнув простягнену руку стюардові під ніс, — моя рука. Я хочу від вас одного, і ви повинні це зробити — зараз, сю мить. Ви повипні взяти її своєю рукою й стиснути від щирого серця, як я стисну вашу.

— Але ж… але ж… — промимрив Доутрі.

— Як ви цього не зробите, я не піду звідси. Я зостануся тут до самої смерті. Я добре знаю, що у вас проказа. І більш мені про це не нагадуйте. Ось моя рука. Візьмете ви її чи ні? Я вам ще раз кажу, що це від щирого серця. І попереджую — якщо ви її не візьмете, я сяду на цей стілець і не встану, поки не вмру. Я хочу, щоб ви зрозуміли: я чоловік, і чоловік порядний. Я ваш друг, ваш товариш. Я не боягуз. Я живу серцем і розумом, сер, а не жалюгідною гакурою. Це тільки моя тимчасова оболонка. Візьміть мою руку. А потім ми з вами поговоримо.

Дег Доутрі простяг руку ще нерішуче, але Старий Моряк ухопив її й стис аж до болю кощавими старечими пальцями.

— Отепер можна поговорити, — сказав він. — Я все обміркував. Ми відпливаємо на «Віфліємі». Коли наш пірат збагне, що не матиме ні пенса з мого казкового скарбу, ми його покинемо. Він сам радий буде спекатися нас. Ми втрьох — я, ви й ваш чорношкірий, — висядемо на Маркізьких островах. Прокажені ходять там на волі, й ніяких обмежень для них нема. Я сам бачив. Там ми всі будемо вільні. Ті острови — земний рай. І там ми оселимося. Що нам треба? Очеретяну хатину. Тяжко працювати там не доведеться. Берег, море, гори — гуляй, де хочеш. Ви там зможете плавати на човні, й купатися, й ловити рибу, й полювати. Там є дикі кури, гірські кози й більша дичина. Банани, хлібні плоди, авокадові груші ростуть просто над головою, а червоний перець перед дверима. Держатимемо курей, будуть і