Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

покоїк, де я вирішила влаштувати студію, все гарно провітрене й у доброму стані, але тільки частково вмебльоване кількома старими громіздкими предметами, головним чином із чорного дуба, – ті меблі стояли тут і раніше, а потім Фредерік перевіз їх до себе і зберігав як антикварні реліквії.

Служниця принесла нашу вечерю до вітальні й із усіма формальностями повідомила мені, що «господар передає свої вітання місіс Грем і відвідає її завтра, аби отримати подальші розпорядження».

Я з радістю піднялася кам’яними сходами і вклалася разом з Артурчиком у похмуре, старомодне ліжко. Він заснув уже за хвилину, а я не могла стулити повіки аж до ранку, та коли сон таки прийшов, він був солодким і цілющим, а пробудження було невимовно чудове. Мене збудив своїми ніжними поцілунками маленький Артур. Він був тут, у безпеці, за багато льє[23] від свого ницого батька! Яскраве денне світло заливало кімнату, бо сонце вже було високо в небі, хоча й ховалося за хмарами.

Замок не справляв гарного враження. Простора порожня кімната, з її старими меблями, вузькими ґратчастими вікнами, з яких було видно похмуре, сіре небо; темні кам’яні мури, залізні ворота і буйні зарості бур’янів були єдиними залишками того, що колись називалося садом, а пустельні лани вдалині свідчили про те, що їх давно не обробляють. Хоч як там було, зараз усе воно відбивало моє відчуття надії і свободи: на кожному кроці охоплювали мене спогади про далеке минуле та передчуття кращого майбутнього. Звичайно, мені спокійніше було б, якби між колишньою моєю домівкою і теперішнім притулком лежало безкрає море, та і в цьому відлюдному місці я могла залишатись невідомою; крім того, тут у мене був брат, який вряди-годи міг заглянути в гості.

Він прийшов того ж ранку, і відтоді я вже мала кілька зустрічей із ним; але він мусить бути дуже обережним, бо навіть його слуги чи найкращі друзі не повинні знати про ці відвідини, аби місцевий люд не запідозрив чогось незвичайного.

Я прожила тут уже тижнів зо два і зручно облаштувалася у своєму новому домі; Фредерік забезпечив мене всіма необхідними меблями та знаряддям для малювання; Рейчел поїхала до міста і продала чимало із мого вбрання, а натомість придбала одяг, що найбільше пасує до мого теперішнього становища. В мене є стареньке піаніно, а у вітальні стоїть книжкова шафа із непоганою бібліотекою. Я старанно працюю, аби розрахуватися з братом: втіху від свого становища я матиму тоді, коли знатиму, що за все своє майно заплатила чесно, що живу за рахунок своїх заробітків і ні від кого не залежу. Я взяла з собою декілька полотен, які спакувала Рейчел, – вона аж надто добре впоралася зі своїм завданням, бо забрала навіть портрет містера Гантингтона, який я намалювала в перший рік нашого шлюбу. Мене пронизав страх, коли я дістала портрет із коробки й побачила ті очі, що глузливо й насмішкувато дивилися на мене, ніби висміювали мою втечу.

Якою ж наївною та щирою була я за тої пори! Як старанно працювала, аби моя картина була гідна оригіналу! Якою задоволеною і заразом розчарованою була, скінчивши цей портрет, бо відтворила схожість, та не зробила так гарно, як мені хотілося! Зараз я не бачу в цьому портреті краси, це обличчя мені неприємне, та за тієї пори воно було не таке огидне, бо за ці шість років зазнало таких же разючих змін, як і мої почуття. Однак рама досить гарна; вона послужить для іншої картини. Саму картину я не знищила, як збиралася спочатку, а відклала набік – не з якоїсь потаємної ніжності до минулого кохання й не для того, аби вона нагадувала мені про мою колишню дурість, а щоб порівняти з цим портретом риси мого сина, коли він підросте, й оцінити, чи вдався він у свого батька.

Здається, містер Гантингтон докладає всіх зусиль, аби дізнатися про мій притулок. Він особисто приїхав з візитом до Стенінглі, щоб допитатися про мене, і облив мене там таким брудом, що дядько майже повірив йому і наполягає, щоб я повернулася. Тітка моя виявилася обережною і розважливою: вона знає характер мого чоловіка, тож йому не пощастило її обдурити. Виявилося також, що я йому не потрібна – він хоче забрати дитину: якщо я хочу жити окремо, то він навіть утримання буде мені платити, але я повинна віддати йому сина. Боже борони! Я не продам свою дитину, навіть якщо нам доведеться помирати з голоду: їй краще вмерти зі мною, ніж повернутися до батька.

Фредерік показав мені листа від містера Гантингтона. То було вкрай зухвале послання, та брат зумів дати гідну відповідь. Він не переповідав її, а просто сказав, що не підтвердив того, ніби знає, де я зараз, відписав, що моє перебування йому не відоме, й додав, що, на його думку, про це не знає ніхто з рідні, зокрема й він, а якби і знав, то містер Гантингтон був би останнім, кому він повідомив би цю новину; написав і про те, що йому не слід торгуватися за дитину, бо він, Фредерік, добре знає свою сестру і гадає, що вона нізащо не віддасть сина.

30-е число. – На жаль, мої добрі сусіди не хочуть дати мені спокій. Якимось чином вони винюхали мене, тож довелося витримати візити від трьох різних сімей, – усі намагалися з’ясувати, хто я така, звідки приїхала й чому обрала таке помешкання. Їхнє товариство мені не потрібне, а допитливість дратує і тривожить мене: якщо я буду мовчати, то це лише розпалить їхні підозри, спонукає до різних здогадів і, можливо, чутки про мене поширюватиметься від парафії до парафії, аж хтось доповість про це власникові маєтку Грасдейл.

Очікується, що я маю відвідати їх, але якщо, порозпитувавши, з’ясую, що хтось із них живе надто далеко, аби можна було приїхати до них разом із Артурчиком, то їм доведеться довго чекати, бо я не можу покинути його, хіба лише для того, аби піти до церкви, та я й на це ще не зважилася, бо страшенно боюся, що дитину можуть викрасти, і весь час тримаю її біля себе. Проте я маю намір провести такий експеримент наступної неділі й залишу його з Рейчел. Це буде тяжке випробування, але вікарій вже картав мене за те, що не відвідую церкву. Я не змогла виправдатися, тож пообіцяла, що прийду наступної неділі; мені не хочеться, аби мене вважали атеїсткою, крім того, знаю, що для мене