Читати книгу - "Без козиря"

а ви про що хотіли?

— Для чого мене кликали? Щоб нарешті щось вирішити з цими щоденними пиятиками, бешкетами.

— Правильно, пане Карюче, — поблажливо посміхаючись, відказав Забачта. — Ви на мене покладаєтесь?

Карюк, як заєць, закліпав очима, але інші зняли галас. Навіть Пищимуха підхопився й знову замахав карабіном:

— Забачті доручати горілку? Пропив Росію… Протестую!

Заспокоїв усіх сотник Рекало.

— Панове, — сказав він так, ніби виступав на засіданні малої Центральної Ради, — понеже ми служимо в запорозькій армії, значить, і звичаї у нас мусять бути запорозькі, а звідсіля все, що торкається нашого коша, підлягає тільки постановам Ради. Почитайте Кулішеву «Чорну раду» — і ви побачите. Згода?

— Що згода?

Закінчити не дала раптова зупинка, від чого всі полетіли на передню стінку, а Карюк знову опинився на підлозі.

— Що це?

— Що трапилось? — заговорили злякано разом усі.

— Стали!

— У степу?

— Перервався ешелон!

Усі вискочили з вагона до тамбура. Лец-Отаманів, пробігаючи повз своє купе, зупинився й постукав. Із-за дверей почувся голос Ніни Георгіївни:

— Будь ласка, це станція?

— Не може бути, я зараз узнаю, ви не турбуйтеся.

— Я вигляну. Може, повернутися ще можна.

— Надворі ніч. Можливо, Одеський полк. Будь ласка, сидіть спокійно!

Захопивши із купе карабін, сотник вискочив. За дверима на нього оскаженіло налетів вітер і шпурнув гострим снігом в обличчя. Сотник зупинився. Біла піна хуртовини, мов об берег, билась об вагони і зі свистом носилась у темному полі. З боку ешелону блимав якийсь вогник, туди хутко стікались темні постаті. Лец-Отаманів стрибнув із приступок і застряв по коліна в снігу.

3

Вогник горів у будці стрілочника. Ешелон зупинився на роз'їзді, звідкіля розходилися колії: одна — на Смілу, друга — на Єлисавет.

— Так у чім же справа, чому стали? — допитувався хтось.

— Машиніст заявляє, що зіпсувався паровоз.

Роз'їзд був у шести верстах від Знам'янки, де могли вже бути червоні. Із Єлисавета паровоз може бути тільки на ранок, а із Сміли теж кудись вирушив Одеський полк.

— Бреше машиніст. Більшовицькі штучки.

— А як ти перевіриш? Уже пробували духу давати, божиться.

— Кулю йому!

— А потім ти поведеш?

— А от ми зараз пошукаємо машиніста, — сказав сотник.

Лец-Отаманів, поринаючи в снігу, побіг повз вагони назад. У теплушках, набитих козаками, чадили добіла розпалені печі, а довкола них купками сиділи й звисали з примісток розпарені козаки.

У перших двох вагонах, добираючи міцних слів, ляпали картами, і на голос сотника ніхто навіть не озвався. У третьому вагоні в кутку на примістці до козацького реготу вплітався писк жіночих голосів. З появою в одсунутих дверях сотникової голови хтось прицикнув на примістку й сердито вилаявся:

— Тут їздові, засуньте двері!

Двері перед самим носом заскиглили на блоках.

— А це яка команда? — зупинившись біля п'ятого вагона, уже роздратовано запитав Лец-Отаманів.

Купка козаків, скинувшись на голос сотника, похапцем щось прикрила собою, але Лец-Отаманів устиг примітити на підлозі штуки різної мануфактури. Щоб скорше позбутися непрошеного гостя, один козак у добрій бекеші вибіг на двері й запобігливо відказав:

— Телефоністи, пане сотник. Що, машиніста? Я трошки знаюсь на цьому, тільки, може, краще хто інший. Ось тут поруч кулеметники, спитайте.

— А Кавуля не знає?

Рябий, з одним оком телефоніст Кавуля совався, як на черені, по мануфактурі і, вилупивши роз'їдене димом око, хрипло відповів:

— Я не з таких. Богиня — цей може.

— Ну тоді, Богиня, біжи зараз на паровоз. А ви будьте напоготові: все може бути.

Телефоніст у бекеші ніяково потоптався на дверях і, щось шепнувши до Кавулі, зіскочив у сніг.

Лец-Отаманів нарешті підійшов до дверей останньої теплушки. Він хотів їх відсунути, але двері не піддавались. За дверима хтось читав уголос. Лец-Отаманів напружив слух.

— «…Перше — визнання Директорією радянської влади на Україні, — чулося із-за дверей, — друге — гострий нейтралітет України в активній боротьбі проти військ Антанти, Денікіна, Краснова й поляків; третє — активна боротьба з контрреволюцією. Цей стан прийнято вашою надзвичайною місією й передано по радіо російським радянським урядом як нам, так і Директорії. Ми вже погодились на цю платформу і на перенесення переговорів до Харкова…»

Лец-Отаманів стояв під дверима мов приголомшений. Він воднораз відчув і приплив якоїсь несподіваної радості: «Може, справді вже до чогось домовилися, кінець війні, кінець блуканню?» — і в той же час уколола образа, що він, старшина, не відає, що твориться в Директорії, волею якої вони блукають у снігах, а які-небудь козаки… Але з яких же це джерел? Сотник нервово застукав у двері.

— Хто там?

— Це я, командир батареї.

За дверима метушливо залопотіли паперами й зачовгали по підлозі повстяками. Нарешті двері відсунулися. Козаки майстерно робили вигляд, що зайняті нищенням «унутрішнього ворога».

— Бунчужний, і ти тут? — запитав здивований сотник.

Огрядний, у гарно пригнаній шинелі, бунчужний, з довгими козацькими вусами, замішано відповів:

— Кулемети провіряємо, пане сотнику.

— А що це ви читали?

Козаки перезирнулись.

— Словесністю займалися, пане сотник, — знову відповів за всіх бунчужний.

Лец-Отаманів ображено шарпнувся:

— Словесність різна буває. Це в газеті було чи прокламація? Де взяли?

— А-а, то Кудря щось там чув на Знам'янці, брехні якісь, ніби переговори… Хто там захоче з нами балакати!

— Дай сюди!

— Що, папірець? Хлопці, де вона, та бомажка?

Кароокий козак, що допомагав молодій пані сісти у вагон і якого бунчужний назвав Кудрею, з глузливою посмішкою сказав:

— Скурили вже.

— Скурили вже, анахтеми!

— Хіба вони, пане сотнику, розуміють, що такі речі треба берегти? Може, й начальствові цікаво знати.

— Не прикидайся дурником. Ми ще з тобою побалакаємо. Хто був із вас машиністом?

Виявилось, що ніхто паровоза не знає, а може, й не признавалися.

— Тримайте кулемети напоготові. Всіх підняти!

Сотник сердито грюкнув дверима й пішов далі, щоб разом перевірити й варту. Позаду з вагона почувся дружний регіт. Цей регіт ніби стьобнув його батогом. «Оце така свідомість? Хіба тільки йому самому потрібна Україна?» Стало обидно до сліз, і сотник уже просичав:

— Борці, називається, за визволення… Потрібна їм та нація, як мені ложка уві сні. Кожуха та повстяників казенних пару — це подай, а потім: «Бувайте здорові, моя хата скраю».

— Вартовий!

Вітер підхопив його сердиті вигуки, кинув на платформи, де стояли, задравши задубілі голоблі, вози і гармати, відніс по той бік у степ і змішав із посвистом дикої віхоли.

— Вартовий! — ще раз крикнув сотник уже біля темних теплушок, де гримали об підлогу копитами коні, але у відповідь ніхто не відгукнувся.

— «Гаразд же, ви в мене будете знати, що таке армія Директорії. Досить панькатись: або — або!»