Читати книгу - "Мідний король"

забути про той похід. Тільки про нього.

— Бране, — сказав Розвіяр. — Розкажи мені докладно, що там було. Хвилина за хвилиною. Я маю знати точно.

На високому, з залисинами, лобі вартівника виступив піт.

* * *

Другого дня повернувся загін Кривулі — привезли з селянських поселень молока й сиру, поночі пригнали невелику череду полохливих печірок. Пастухи, витручені з печер, з переляку пообіцяли бути вірними замку, але Кривуля остерігався, як би вони не відкочували подалі.

— Доженемо, — сказав Розвіяр. — В усякому разі, голод нам не загрожує.

Кривуля заглянув у кузню, пройшовся по землях навколо замку, застав за роботою ремісників, найманців і рабів. Похмуре обличчя його трохи проясніло:

— Як тобі це вдалось?

Розвіяр мовчки поглянув на нього, і Кривуля, затнувшись, низько вклонився.

* * *

Нагір’я й звіруїни. Порт Фер і Хап. Імператор і його маг у вежі. Тільки з нагорами можна шукати союзу, але як його шукати після всього, що розповів сотник Бран?! Вони лишали по собі випалену землю, здобрену кістками. «Добрий ранок, — казав володар, заходячи в селище звіруїнів, — Ранок Без Похибки!» І віддавав наказ своїм вогнянкам…

Книга «Хроніки звіруїнів», що її колись переписав Розвіяр із пам’яті, лежала відкритою на краю столу. Розвіяр ходив по залу варти, слухаючи свої кроки, ворушачи губами. Він згадував руїни свого будинку й руїни селища, де колись мешкала Яска. Руїни, попелища, безутішність, руїни; дивно, що нагори досі опираються владі Імператора. Дуже мужній народ. Інші давно б здалися.

Опівночі він узяв смолоскип і пішов униз, у в’язничні коридори. З ями, де були замкнені горлорізи, віяв нестерпний сморід; зачувши кроки, побачивши світло смолоскипа, бранці подали голоси:

— Гей, хто там!

— Дай пожерти!

— Дай води!

— У нас тут трупи…

— Паскуди! Заждіть, добереться до вас Хап…

— Добереться! Кишки випустить!

— Тихо, — сказав Розвіяр.

І в ямі запала тиша.

Він пройшов над ними, далеко обходячи ґрати в підлозі, затамувавши віддих. Відсунув засув, підняв люк над маленькою підземною камерою, де колись томився сам.

— Виходь.

Парубок, що проломив голову ґвалтівнику, насилу піднявся по спущеній драбині. Зіщулився, прикриваючи очі рукою, — світло смолоскипа здавалось йому нестерпно яскравим. Розвіяр вивів його з в’язничного коридора на одну з зовнішніх галерей.

Був присмерк. Парубок сперся об парапет і важко задихав, хапаючи свіже повітря.

— Як тебе звати?

— Глен… Гленір.

— Чому в рабстві?

— За борги. — Голос у парубка зірвався.

— Сам звідки?

— З Фер.

— Родина лишилась?

— Сестра й мати.

— Ремесло знаєш?

— Учився на лікаря, — сказав парубок тихо. — Давніше.

— Довго?

— Не дуже. Одну зиму.

— Хто тобі ця дівка? За яку ти теслю вбив?

— Ніхто. — Обличчя хлопцеві сіпнулось чи то з болю, чи то з ненависті.

— Хочеш послужити мені службу?

— Я хочу жити.

— Ми хочемо того самого. Ходімо, в мене є до тебе розмова.

Кімната, де Розвіяр уперше зустрівся з володарем і де вбив його, була чисто прибрана. Басейн до половини наповнився водою. Розвіяр сів у старе крісло, занадто просторе й м’яке для нього.

— Хочеш вина, Глене?

— Ні. Води, будь ласка.

— Пий. — Розвіяр указав на басейн.

Хлопець напився з пригорщей. Дивлячись, як він п’є, Розвіяр і сам відчув спрагу.

— Ти чув, про що вони розмовляли, ці люди у великій ямі?

— Вони… спершу з’ясовували, хто служив Новкові, хто Хапові і хто кого зрадив. Бились. Когось убили. Але я чув тільки найгучніші крики, я ж сидів за стіною…

— Хочеш посидіти з ними?

— Ні. Будь ласка!

— Послухай, що я тобі скажу, і виріши, чи згоден ти. Коли не згоден — нічого не буде, залишишся працювати при замку. А коли згоден… і коли зможеш мені допомогти — тоді я дам тобі зброю, Гленіре. Тоді я визволю з Фер твоїх матір і сестру, і вони до кінця днів своїх будуть у безпеці й достатку.

Хлопець мигнув.

— Пане, ви так говорите… ви маг?

— Ні. Але я знаю що роблю, не турбуйся.

* * *

Тарі-Колесо, який зі своїм загоном патрулював перевал, попереджено заздалегідь:

— Пропусти їх. Так, щоб було правдоподібно — вони прорвались. Так, щоб із твоїх людей ніхто не загинув. І щоб ніхто, жодна душа, не здогадався.

— Але як я зможу…

— Як хочеш.

Уночі з замку втекли п’ятеро горлорізів і Глен, колишній раб. Троє з утікачів були в змові з Розвіяром, але ніхто не знав про інших — кожен вважав себе єдиним шпигуном. Розвіяр витратив довгий день на цю неприємну, брудну роботу: витягнути з ями за допомогою вартівників. Допитати. Зрозуміти. Прийняти рішення: вербунок чи «солодке молоко».

Горлорізи, яким Розвіяр не міг довіряти, забули про все своє попереднє життя й тепер тягали колоди разом з рабами. Не можна сказати, щоб вони виділялися з натовпу: половина живого товару, проданого на ринку у Фер, була позбавлена пам’яті з допомогою солодкого напою рабовласників.

З перевалу прийшов Самар, молодий вартівник, що служив під проводом Тарі-Колеса. Обличчя в нього було сіре:

— Повелителю… Ми їх упустили.

— Ти поранений?

У вісника було сильно порізане вухо. Розвіяр сидів із ним, відпоюючи вином, розпитуючи, як було діло на перевалі. Утікачі були озброєні тільки короткими ножами, але захопили патрульних розполохом.

— Було дуже темно… Згустилися хмари… Ми всі дуже втомились… Тарі дозволив відпочити, інакше ми не достояли б до ранку… Ми стріляли, але було темно… Хотіли переслідувати по дорозі на Кипучку, але в такій темряві…

— Тарі заборонив, — вирвалось у Розвіяра.

Самар поглянув страдницьки: Тарі-Колесо був його другом і начальником.

— Повелителю, ми всі винні…

— Коли ви будете винні, я скажу, — озвався Розвіяр майже весело. — Спи.

Удень, коли загін Тарі змінився з перевалу, Розвіяр гучно й при всіх висловив йому своє невдоволення. Пізніше, наодинці, обійняв.

— Навіщо тобі це треба? — пошепки спитав Колесо.

— Мовчи. Я потім розповім.

* * *

Він повернувся до зали варти, упав на шкуру й проспав мертвим сном декілька годин. Уві сні йому ставало все холодніше. Він скрючився, притискаючи коліна до живота. Довкола була крижана вода й вогні міста Мірте, далекі, байдужі. Він знову був хлопчиськом, якого викинули за борт пишного корабля. Руки й ноги судомило, Розвіяр бився, намагаючись зігрітися, намагаючись вижити.

Він прокинувся від того, що стало тепло. Розплющив очі; поряд сидів Лукс, притулившись м’яким шерстистим боком, і зігрівав.

— Холодно? Хочеш, запалимо камін?

— Я велів топити тільки пічку з вогнянками. — Розвіяр ковтнув.

— У нас цілий караван з деревиною.

— Не можна палити. Потім не стане… однієї вуглинки для горна, однієї колоди для балки, і все завалиться.

— Тобі снилося щось страшне?

— Дурниці. — Розвіяр