Читати книгу - "Мідний король"

потягнувся. — Що ти там ховаєш, під плащем?

— Я приніс тобі подарунок.

Лукс розгорнув пакунок і поклав на шкуру печірки два клинки — світлі, неширокі, плавко зігнуті. Їхні лінії нагадали Розвіяру примхливе написання заголовної букви «Ешт». Уздовж клинків тяглась дрібна в’язь, а в руків’я було вставлено коштовне каміння — це не була ница розкіш. Невідомі зброярі прагнули досягти досконалості: насправді смертоносна зброя має бути красива.

— Для парного бою. — Лукс мружився з задоволення. Його лице було вимазане сажею, шкіряна безрукавка розкрилась на грудях, від звіруїна пахло димом і потом. — Найкраще, що ми знайшли в тутешній зброярні, і перековувати не довелось, тільки нагострили. Ти візьми їх!

Розвіяр узявся за руків’я. Ступив по залі, змахнув, приміряючись. Клинки здавалися продовженням рук.

— Дякую… Я спав?

— Тобі треба було відпочити… Не хвилюйся, новин нема.

— Будуть. — Розвіяр закрутив клинками обіруч, слухаючи, як вони ріжуть на шмаття злежане задушливе повітря. — Новини будуть… На нас насядуть і звіруїни, й Імператор, і Хап, і вони не стануть чекати, коли ми відновимо замок, коли наберемо людей в оборону… У нас півтора десятка бійців, решта — раби та ремісники, баби, старі…

— У нас є маг.

— У них теж є маг, Луксе.

— У нас є ти!

Розвіяр опустив руки. Клинки торкнулись підлоги, ще лунко дзвякнули об камінні плити.

— Ти завжди перемагаєш, Розвіяре. — Лукс чи то стверджував, чи то запитував. — Ти добиваєшся всього, хоч би чого захотів! Вийде й цього разу, правда ж?

* * *

Був не ранок, як думав Розвіяр, а полудень під низьким, затягнутим хмарами небом. Коли вони з Луксом — звіруїн і вершник — піднялись у гори, хмари розступились і вийшло сонце.

Розвіяр виписував клинками сталеві літери, що повисали, здавалося, в повітрі. Усі їхні проби парного бою, весь Луксів вишкіл склався, нарешті, в єдине ціле, ніби частини механізму, і відсутньою ланкою були нові клинки. Вершник верхи на чотириногому братові був невразливим: так, в усякому разі, здалось Розвіяру. Вічний рух без єдиної паузи — простіше прицілитись у метелика в леті. Стіна клинків — чотири руки, що діють злагоджено, чотири могутні пазуристі лапи. Розвіяр пригадав, як боялися в замку звіруїнів, і тільки вогнянки могли з ними впоратись — нечесний хват. Моторошна безмозка тварюка проти непереможних у відкритому бою воїнів.

І враз він пригадав, як імперські вартівники розстрілювали з повітря вождів із клану Рівнодення. Одна стріла — одна смерть, і тільки стариганю-звіруїну дісталися дві стріли.

Він озирнувся на замок. Підіймались дими, працювала кузня, топилася піч із двома останніми яйцями вогнянки; ця тварюка ще молода, сказав сотник Бран. Несеться мало й рідко. Треба чекати, коли подорослішає…

Лукс скакав униз по схилу, перелітаючи з каменя на камінь. Розвіяр злився з сідлом, ухопившись за шкіряний ремінь-портупею. Йому здавалося, що це його лапи відштовхуються від землі, у його тілі перекочуються пружні, текучі, як вода, Луксові м’язи, і його ж очима дивиться на світ звіруїн. Вершник і його брат — єдина істота; Розвіяр сповна відчув це й святкуючи закричав на всю силу легень.

Вітер перемінився.

* * *

— Мідний королю, Мідний королю…

Клинки лежали на краю басейну. Вогник свічки відбивався у воді, мінився на сталі, заломлювався в коштовнім камінні. Розвіяр був сам у кімнаті; двері на балкон покосилися й висіли на одній завісі. Ззовні віяло холодним вітром.

— Візьми, що ціную. Подай, що потребую.

У його житті було не так багато зброї, особливо такої, до якої варто було прив’язуватись. Свій темний меч гекса він цінував, але ніколи не любив. А ці, майже живі, зі своїм норовом, ніби перейняли характер Лукса, який знайшов їх і вибрав для свого вершника…

Він мимоволі потягнувся, бажаючи схопити меч за тепле руків’я, зловити й стримати. Рука наткнулась на камінь.

Він мигнув. Очі сльозились од вітру й утоми. На краю басейну нічого не було; Розвіяр провів по гладкому каменю кінчиками пальців, ніби не розуміючи, що сталось, не вміючи звикнути до цього, знову розгубившись…

А потім його залило світлою й теплою хвилею. Вагота останніх днів перетворилась на білий пух. Клоччя застигло в повітрі, зливаючись із поблисками на воді; тріснули невидимі обручі, що стягали голову й груди.

Він став навколішки. Ліг щокою на холодний камінь.

Засміявся.

* * *

Він ходив із кута в кут, і Яска уважно стежила за ним очима. Ніби не могла зрозуміти: чому він так часто всміхається?!

— …Мапа — всього лише земля, — уривисто казав Лукс. — На ній засідки не позначено! Розстріляють з укриття раніше, ніж ти відкриєш рота!

Лукс нервувався. Його смугаста шерсть стояла сторч, він знай погладжував долонями боки й говорив не вмовкаючи, лив слова, як воду. Розвіяр слухав його — і не слухав.

— Ніхто не стане з тобою розмовляти. Нема такої сили, щоб їх примусити. Ти знаєш нагорів… ні, ти не знаєш нагорів! У нас… тобто в них — зовсім інша ціна життю. Як щось є традицією — буде виконано за будь-яку ціну, розплатяться кров’ю свої, чужі… Раби, вершники, жінки, діти… Як вода, яка завжди тече вниз. Остроги в боки… Я іноді розумію Ранка-Без-Похибки. Так ненавидіти можна тільки нагорів, і тільки тому, хто серед них виріс!

— Що ж тоді робити? — спитав Розвіяр, діждавши, поки Лукс на мить замовкне. Він не чекав відповіді: усередині в нього йшла невидима робота. Приходили думки, на перший погляд безумні. Снувались ниточки розуміння, тонкі терези зважували «за» й «проти». Слова Лукса та Яски лягали на ці терези — піщинками, пилинками чи вагомими гирями.

— Треба йти, — сказала Яска. — Тільки взяти з собою вогнянку. Тоді їм доведеться вислухати тебе.

Лукс випустив кігті на передніх лапах:

— Вогнянка слухається три дні й три ночі. Нагір’я — не тарілка… Якщо вони не схочуть із тобою зустрічатись — ти їх не зустрінеш, бродитимеш і місяць, і рік по порожній землі. Нічого не дізнаєшся. А личинка пропаде. У нас їх усього дві…

Яска сиділа, кутаючись у плащ, і здавалася дуже блідою:

— Я зможу знаходити їх за запахом. Я зможу розуміти, брешуть вони чи не брешуть. Я запущу вітер чи смерч, щоб вони упевнились. Магів бояться, Луксе.

— Добре! Чудово! А якщо ти натрапиш на імперського мага?

— Я почую…

— Яка ти могутня! Може, взагалі підеш сама? Гола і з перснем на пальці?!

— Йолоп, — сказала Яска. — Ти просто тремтиш. Ти не хочеш туди йти, тому вигадуєш відмовки.

— Так, тремчу! — Шкура Лукса смикнулась, ніби від укусу пекучої комахи. — Тому що я знаю нагорів і Нагір’я, а ви — ні. Можливо…

Він