Читати книгу - "Полтава"

поборе Петра. Ось Левенгавпт програв бій коло Лісної. А другий шведський генерал, Лягеркрона, теж не списався, бо Стародуба не взяв, а знаємо, яке значіння має у цій війні Стародуб. Упадок Батурина був наслідком тамтих двох невдач. У Батурині знов сила гармати й муніції пропало.

— Не менше, як їх Карло має, — завважив Апостол.

— А все із-за упрямства короля Карла, — піднімав голос Ґалаґан. — Чому він ще тогідь не прийшов на Україну? Тоді тут московського війська було менше, а нашого більше. Тоді й народ легше можна було підняти, ніж тепер, по втраті Батурина і по виборі нового гетьмана. Тепер коло короля оден гетьман, а кола царя другий. Цар також не дурний.

— Того ніхто й не каже, — озвався Ломиковський.

— І ніхто не заперечує похибок короля Карла, — вертав до слова Орлик. — Але й найбільші вожді програвали битви й робили великі похибки. Для нас найгірше те, що він місяць часу в Могилеві проґавив і задовго над Десною стояв. Через те ми й утратили Батурин. Але ж не прийшли ми тут, панове, щоб короля Карла судити, а тільки, щоб обміркувати наше діло, як це на початку нашої наради його милість пан гетьман заявити зволив. Та міркувати треба щиро, не лукавлячи з собою і не окриваючи жадних гадок. Таким способом, як дотепер, до нічого доброго ми не доміркуємося. Досить ворогів маємо в світі, не шукаймо їх поміж собою.

Орлик скінчив. Ніхто не голосився до слова. Мовчали. Але видно було, що його спокійна бесіда втихомирила розбурхані уми. Тепер вже можна було й до розуму промовляти.

— Дозвольте і мені слово сказать, —почав гетьман.

Всі порушилися на своїх місцях. Дехто з кріслом сунувся вперед, щоб краще чути.

— Мій генеральний писар сказав, що теперішня війна — це не забаганка, а лиш історична конечність. Шведи хочуть вдержати море і не втратити дотеперішнього свого значіння, а Москва хоче здобути море і з князівства Московського стати Російською імперією. Це правда. І правда, що в такій імперії місця для вільної України немає. Дивуюся, як хто не доглупався до того. Це ж діло не нове. Із-за його ще покійний Богдан Хмельницький нав'язав був зносини зі шведами. Жаль, що не пожив довше і не докінчив діла. Прийшлося нам кінчить. Як хто гадає, що я із-за особистих ураз або із-за користі якоїсь до шведів перейшов, — глупий. Двадцять літ витратив я на те, щоб Україну зробити якщо не самостійною, так автономною державою. Нині хоч як нашому народові важко живеться, а все ж таки ми маємо якийсь свій власний суд, скарб і, що найголовніше, своє власне військо . З глузду збився, хто собі гадає, що старий Мазепа все те міг би ставити на непевну гру, заманений хитрощами Пі-пера. А ще більший дурень, хто вірить, буцімто мене єзуїти та польські пани в халепу тягнуть, а я йду, як віл на заріз. Такі гадки дуже обидливі для мене. Роблю, що мушу, почуваючи відповідальність велику за наш край і за вас усіх, панове. Нічого легшого, як залишитися з царем і пособити йому, щоб побідив шведів. Але що тоді? Тоді в заплату я мав би приняти титул герцога і дивитися спокійно, як Україну перемінять в царську провінцію, скасують Гетьманщину, а вас або пустять на зелену пашу, або переіменують у майорів царських, бо це вони, як добре Орлик сказав, мусять зробити. Не знаю, як вам, але мені така будучність не всміхається, панове. Мені краще вмерти, ніж такої нечесті дожити. І тому-то я, за вашою згодою і слухаючи ваших безнастанних прохань, перейшов до короля Карла. А перейшовши раз, нехай це всякий чує, назад до царя вертати навіть у думці не маю. І не верну!

— Не хочемо вертати під кормигу московську!

— Краще зі шведом, ніж з москалем!

— Не осоромимо себе перед нащадками нашими.

— Постоїмо за волю України.

— Хай живе гетьман Іван Степанович Мазепа!

— Хай живе вольна Україна!

Робився такий шум, наче тут бралися до збруї. Та гетьман не спиняв того зриву ненависті до Москви. Стояв, пустишив очі понад голови зібраних кудись у далечінь.

— Хай живе гетьман Іван Степанович! — загуло знову.

— Слава гетьманові Іванові Мазепі! — лунало чимраз голосніше.

— Слава! Слава! Слава!

Гетьман шаблею постукав.

— Дякую вам, панове товариство, за вашу вважливість до мене. Та що я таке? Представник тієї частини нашої землі, яка бажає волі і за те бажання готова постояти аж до кінця, до вирішення теперішньої великої війни. Не гадайте, що це вирішення близьке і легке. Я свідомий тієї натуги, якої від нас жадає конечність, свідомий тих великих жертв, яких від нас воля вимагає. Але ж бо знайте, що великого задуму без великих зусиль здійснити годі, і знайте, що ніхто не може бути певний, що задум такий здійснить. Хто зі мною іде, хай на всяке буде готовий!

— Ми готові... Підемо... Підемо з тобою, Іване Степановичу! — кричали оден наперед другого.

Орлик, Войнаровський і Чуйкевич мовчали, не почуваючи потреби впевняти гетьмана в своїй вірності і готовості робити все, що він прикаже.

Гетьман перечекав хвилину, аж втишилося трохи, а тоді провадив дальше раз почату розмову.

— А все ж таки дозвольте вам сказати, що ніколи я авантюристом не був. Ніколи не починав діла, не розміркувавши всього як слід. А такого, як теперішнє, тим паче. Може, ви за шаблею про політику забули. Так я вам її пригадаю. Теперішня війна йде між королем Карлом і царем Петром. Але, як кожда велика війна, вона захоплює чимраз ширші круги. Бо не байдуже для Англії і Голландії, чи Москва стане морською потугою, чи ні. А для Туреччини це важливіше, як царський флот, оволодівши Балтійським морем, захоче й на Чорному запустити якір. Туреччина до того допустити ніяк не може. Вона мусить піти проти царя. Тому-то цар і вживає всіх заходів, щоб затіяти війну між цісарем і султаном. Таким чином хоче він зробити султана нешкідливим для себе. До війни Порти з Москвою пруть також татари, бо Москва робиться небезпечною для Криму. Це політика з нині на завтра. А на довшу мету Москва як імперія загрожує цілій