Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

позичав. Тоді обрав підменю налаштувань «Управління маячками спостереження і комунікації боржників», які діяли в навушнику та браслеті на нозі. Нарешті зробив те, що хотів зробити останні тижні — відключив на обох пристроях замикаючі механізми.

Я відчув різкий біль, коли затискачі навушника звільнили хрящ на лівому вусі. Пристрій відскочив від плеча і приземлився на коліна. У той же момент браслет на правій щиколотці клацнув і впав, оголивши смугу стертої червоної шкіри.

Тепер шляху назад не було. Доступ до відео з навушника мали не тільки працівники безпеки «IOI». Агентство з захисту прав боргових працівників використовувало його, щоб відстежувати і записувати мої щоденні дії, аби переконатися, що мої права не порушуються. Тепер, коли я зняв пристрій, не буде цифрових записів про те, що зі мною відбуватиметься далі. Якщо служба безпеки «ІОІ» зловить мене з краденими компрометуючими даними на флешці швидше, ніж я втечу з будівлі, — я труп. «Шістки» зможуть мене катувати і вбити, і ніхто ніколи не дізнається.

Я виконав кілька останніх завдань, пов’язаних з утечею, а тоді востаннє вийшов з інтранету «ІОІ». Зняв візор і рукавички та відкрив панель для техобслуговування консолі розваг. Під нею був невеликий порожній простір між стіною моєї і суміжної комірки. Я взяв тонкий, акуратно складений згорток, який там заховав. Це був вакуумний пакет з уніформою працівника техобслуговування у комплекті з кепкою та ідентифікаційним бейджем. (Як і флешку, я отримав ці предмети, заповнивши форму запиту, а доставили все у порожню кабіну на моєму поверсі). Я зняв комбінезон і витер ним кров з вуха і шиї. Тоді витягнув з-під матрацу два пластирі і заліпив рани у вусі. Одягнувшись в нову уніформу, я обережно витяг флешку з роз’єму розширення і засунув у кишеню. Взяв свій навушник і сказав:

— Мені потрібно скористатись вбиральнею.

Двері блоку біля ніг відчинилися. У коридорі було темно і безлюдно. Я запхав навушник і старий комбінезон під матрац, а браслет безпеки поклав у кишеню нової форми. Нагадуючи собі дихати, я виповз назовні та спустився драбиною.

На шляху до ліфта проминув кількох інших контрактників, але, як завжди, ніхто з них на мене і не глянув. Це було величезним полегшенням, тому що я боявся, що хтось мене впізнає і помітить, що я не в тій формі. Я стояв перед дверми ліфта затамувавши подих, поки система сканувала моє посвідчення майстра техобслуговування. Нарешті двері відчинилися.

— Доброго ранку, містере Таттл, — сказав ліфт, коли я увійшов досередини. — Який вам поверх?

— Вестибюль, — сказав я хрипло, і ліфт почав спускатися.

На моєму посвідченні працівника технічного обслуговування було надруковане ім’я «Гаррі Таттл». Я надав вигаданому містеру Таттлу повний доступ до всієї будівлі, а тоді перепрограмував браслет, щоб він виконував ті ж функції, що браслети майстрів. Коли двері та ліфт просканували мене, щоб перевірити, чи я маю необхідні права, браслет в кишені підтвердив, що все добре, замість того, щоб пропустити крізь мою дупу кілька тисяч вольт і затримати, поки не прибудуть охоронці.

Я мовчки спустився ліфтом вниз, намагаючись не дивитися на камери, встановлені над дверима. Тоді усвідомив, що, коли все закінчиться, відео зі мною ретельно вивчатимуть. Мабуть, його побачить Сам Сорренто, як і його начальство. Тому я подивився прямо в об’єктив, посміхнувся і почухав перенісся середнім пальцем.

Ліфт приїхав у вестибюль і двері відчинилися. Частково я очікував зустріти зовні армію охоронців. Але там був тільки натовп клерків середньої ланки, які чекали на ліфт. Я байдуже на них глянув і вийшов. Це було схоже на перетин кордону в іншу країну.

Між дверима та ліфтами снував постійний потік офісних робітників. Це були звичайні працівники, не боржники. Їм дозволяли повертатися додому в кінці їхньої зміни. Вони навіть могли звільнитись, якби захотіли. Цікаво, чи когось з них турбує той факт, що тисячі контрактних рабів живуть і працюють у цій же будівлі за кілька поверхів од них?

Я побачив біля стійки реєстрації двох охоронців та обійшов їх, прокладаючи крізь густий натовп шлях до довгого ряду автоматичних скляних дверей, які вели назовні — на свободу. Я змусив себе не бігти, поки проштовхувався крізь новоприбулих працівників. Просто майстер технічного обслуговування, людина прямує додому після довгої ночі перезавантаження роутерів. Це й все. Я точно не втікач з десятьма зетабайтами вкрадених даних компанії у кишені. Ні, сер.

На півдорозі до дверей, я почув дивний звук і подивився на свої ноги. На мені все ще були одноразові пластикові капці. Кожен крок по мармурові підлозі спричиняв пронизливий писк, виділяючись на тлі гуркоту робочого взуття. Кожен зроблений крок ніби кричав: «Гей, дивіться! Ось тут! Хлопець в пластикових капцях!»

Але я продовжував йти. Був майже біля дверей, коли хтось поклав руку мені на плече. Я завмер.

— Сер? — сказав жіночий голос.

Я хотів кинутися до дверей, але щось у її голосі мене зупинило. Я повернувся і побачив стурбовану високу жінку років сорока. Темно-синій діловий костюм. Портфель.

— Сер, ваше вухо кровоточить. — Вона вказала на нього, скривившись. — Сильно.

Я торкнувся мочки вуха, рука почервоніла. У якийсь момент пластирі відвалилися.

Я на секунду завмер, не впевнений, що тепер робити. Хотів дати якесь пояснення, але нічого не спадало на думку. Тому просто кивнув, пробурмотів «дякую», а тоді розвернувся і, якомога спокійніше, вийшов на вулицю.

Морозний ранковий вітер був настільки різким, що мало не збив мене. Відновивши рівновагу, я спустився багаторівневими сходами, затримавшись тільки щоб викинути в смітник браслет. Він вдарився об дно з приємним глухим звуком.

Вийшовши на вулицю, я максимально швидко попрямував далі. Виглядав підозріло, бо єдиний не мав пальта. Ноги швидко оніміли, бо я не одягнув шкарпетки під пластикове взуття.

Все тіло тремтіло, коли я нарешті досяг затишного «Мейлбоксу», поштового офісу за чотири квартали від ІОІ Плази. За тиждень до арешту я по мережі орендував тут поштову скриньку і надіслав туди найновішу портативну