Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Я не можу почуватися в безпеці поряд із тобою, пане! — сказала Орися.

— А хіба моє кохання чимось тобі загрожує? — вкрадливо спитав Матвій.

— Так, безчестям. І для мене, і для тебе, пане. Тому я вимагаю — дай мені можливість поїхати. Якщо ти не даси мені коней, тоді я піду пішки!

— Тоді я посаджу тебе під замок, і ти взагалі нікуди не вийдеш! Навіть до саду! — загримів полковник. — Якщо ти не хочеш розуміти по-доброму, то я поясню тобі по-поганому!

Орися спалахнула, груди її бурхливо здіймалися, а очі заблищали.

— Не смій кричати на мене! — гнівно вигукнула дівчина.

— Я попередив тебе. Спробуєш утекти — пошкодуєш! — незворушно відповів пан Матвій.

Орися круто розвернулася й вийшла. А Клесінський глузливо подивився їй услід.

 Розділ ХІІІ. 
ЩО МОЖЕ ЗРОБИТИ ЄДНІСТЬ ДВОХ НАРОДІВ?

Летить орел понад хутір, а по вітру в’ється,

Ой, там, ой, там бідний козак із поляками б’ється:

Ой, годі вам, вражі ляхи, руську крівцю пити, –

Не один лях молоденький посиротив діти.

Зі старовинної української думи

Великий коронний гетьман Микола Потоцький, на прізвисько Ведмежа Лапа, кривився і хмурився, читаючи листа від брацлавського воєводи Адама Киселя[84]. Широке обличчя його було спотворене товстими щоками, які не могли приховати борода з бакенбардами й довгі вуса, а величезний живіт сковував жвавість його рухів. Пещені, довгі пальці коронного гетьмана ялозили отримане послання.

На початку року поповзли тривожні чутки про те, що серед русинів поширюються бунтівні настрої, а деякі з них, напившись, навіть дозволяють собі погрожувати полякам тим, що скоро вони піднімуться проти своїх панів. Про це доносили євреї-корчмарі. А сам Потоцький отримав лист від черкаського полковника Барабаша, у якому той сповіщав гетьмана, що в грудні 1647 року Богдан Хмельницький, той самий чигиринський сотник, якого його милість наказав узяти під варту, утік із в’язниці за пороги і збирає там утікачів-хлопів, гультяїв та інший непотріб, і що в найближчому майбутньому в Україні слід очікувати смути. Такі побоювання були висловлені іншими, не менш шанованими шляхтичами. Ці чутки та повідомлення стривожили коронного гетьмана.

З донесень із Запоріжжя від своїх шпигунів Потоцький дізнався, що на Січі і справді збираються хлопи, тож навесні слід очікувати повстання. Не менш неприємною стала для нього і звістка про розгром польської залоги, що несла варту в Микитинській Січі. Тільки небагатьом полякам удалося тоді втекти. Листи до Хмельницького, надіслані коронним гетьманом, з обіцянками прощення й гарантіями безпеки, покликані виманити його з Низу, результату не дали.

Коронний гетьман добре розумів, що цей новий козацький бунт може бути надзвичайно небезпечним. Бунти минулих років не мали успіху, адже до них не долучалися міщани та хлопи всією своєю масою. А цього разу Потоцький, балансуючи між тверезим і п’яним розумом — був за гетьманом такий гріх, любив він чарочку спорожнити, — зметикував, що цілком можливе таке об’єднання всіх русинів. І воно стане фатальним! Тому пан Потоцький довго не роздумував: треба змести з лиця землі все козацтво, знищити, вирвати із сердець і стерти з розумів непокірних хлопів саме ім’я козаків. Він наказав кварцяним військам, що вже були розквартировані на зиму, негайно вирушати в Україну. Сам Потоцький розмістився зі своїми полками в Черкасах, звідки і сповіщав магнатів та шляхтичів про майбутню небезпеку, закликав їх збирати свої надвірні хоругви[85] й невідкладно долучатися до нього. Гетьман мав намір придушити цей бунт у самому зародку, кинувши всю свою кварцяну армію на Запоріжжя — цей розсадник непокори та вільнодумства. Однак на шляху коронного гетьмана стала сама природа — відлиги перемежовувалися морозами й унеможливлювали пересування великого війська. Тому Потоцькому довелося відкласти свій каральний похід до весни.

Читаючи листа, Потоцький пригадав, що в попередніх, довгих посланнях його милість воєвода Кисіль досить мудро радив йому в жодному разі не направляти армію за пороги, оскільки це може викликати підозри хана в тому, що Річ Посполита готується до війни з Кримським ханством. Найкраще вчинити інакше — задобрити козаків милостями. Особливо радив воєвода надати козакам дозвіл ходити в морські походи до Туреччини та Криму, щоби спрямувати їхнє невдоволення й енергію в інше річище.

Ці поради, які не були позбавлені здорового глузду, викликали в Потоцького роздратування — з якої це радості дозволяти цим гультяям ходити за море? Та звідти вони повернуться ще нахабнішими і кровожерливішими, покуштувавши волі! Чи не веде брацлавський воєвода подвійну гру, якщо дає йому такі безглузді поради? Про це Потоцький і натякнув воєводі у своєму попередньому листі.

І ось тепер коронний гетьман тримав у своїх руках відповідь, якою Адам Кисіль виправдовувався, запевняючи у своїй відданості Речі Посполитій. Також брацлавський воєвода, як зазвичай, скаржився на здоров’я й повідомляв, що саме ці причини спонукають його нині покинути Україну. Велемовний Кисіль відверто лестив гетьману тим, що тільки одне ім’я милостивого пана Потоцького буде для зрадників смертельним,