Читати книгу - "Новини"

нас грошовитий, не те що ти, сіромаха! Відсмокчу в нього, подарує айфон...

Я заліпив їй дзвінкого ляпаса, не розрахувавши силу. Удар був такий, що вона завмерла з відкинутою головою, в очах промайнули страх і біль, з губи побіг тонкий червоний струмочок... Я й сам собі жахнувся, тому інстинктивно простягнув руку, щоб якось її заспокоїти, але вона відскочила і схопилася за ніж.

— І що тепер? — спитав я.— Заріжеш чоловіка?

— Не підходь! — закричала вона.— Не торкайся мене!

— А ще варіанти є? — поцікавився я, роблячи крок до неї.

— Не підходь до мене, сволото! — прошипіла вона, розпатлана, червона, п’яна, з розбитою губою.— Більш ніколи мене не торкайся!

— Ну, тоді вали звідси,— несподівано для себе вимовив я, відчуваючи задуху від злоби.

— А знаєш що? — вигукнула вона.— Я, мабуть, дійсно звалю! Це моя квартира, але я не хочу бути тут поруч із таким лайном, як ти!

Вона шугнула повз мене в коридор, я спробував її спіймати, але вона відмахнулася ножем і зникла в кімнаті. Я взяв зі столу свій келих і вихилив його одним довгим ковтком. Потім відсапався.

— І куди ж ти підеш? — крикнув я з кухні.— Серед ночі?

Вона не відповіла. На долівці — розсип битого скла і локшини, кіт здичавіло слідкує за перебігом подій з холодильника, очі в нього не менш скажені, ніж у мене й Марини, а кохана дружина очманіло мечеться по квартирі з ножем. Ось таке воно, подружнє життя! Нічого, зараз заспокоїться, думав я і, між тим, точно знав десь у глибині душі, що ні, не заспокоїться, хтось інший, може, й заспокоївся би, але тільки не вона...

Нарешті я наважився піти до неї, але вона вже стояла, поспіхом одягнена й взута, в коридорі. Я витягнув руку, а вона знову наставила на мене ніж:

— Не підходь до мене!

Перед тим як іти, вона раптом простягнула мені якийсь конверт:

— Це я знайшла під дверима. Мабуть, тобі...

І вискочила в чорноту сходів.

Я слухав, як цокотять її підбори — тихіше, тихіше, зовсім тихо, аж ось грюкнули двері під’їзду — і одночасно я вийшов із трансу... Пішла... Треба наздогнати! Чи не треба? Я стояв, затиснувши в руці цей дурний конверт. На ньому не було нічого, жодних написів, до того ж він був незапечатаний, але я все одно розірвав його, ще перебуваючи в якомусь адреналіновому азарті,— наче всередині могла опинитися інструкція, як полагодити моє просране життя.

Проте ніякої інструкції я не знайшов.

Різдвяно дзенькнувши, на підлогу впав пістолетний набій.

Страх і відраза у харкові
1

ксана з «1+1» приліпила жуйку під сидіння крісла і встромила в мене вивчаючий професійний погляд.

— Шо, Даню, знову бухав?

Ми вже другу годину чекали у прес-залі центру зв’язків з громадськістю головного управління міліції у Харківській області. Зал був невеличкий, а нас набилося сюди понад два десятки журналістів і операторів. Оператори ще й порозставляли триноги з камерами, на вулиці буяв червень, міліцейські вікна були сконструйовані таким чином, що не відчинялися взагалі, а чахлий кондиціонер майже не подавав ознак життя. Відчуття було таке, ніби їдеш у пекло в переповненому автобусі. Я витер спітніле чоло.

Дві ошатно вдягнені дівчинки з міліцейської прес-служби принесли чергові два ящички мінералки в малесеньких пляшечках, їх миттю розібрали. Мені передали одну, і я жадібно влив її у себе майже цілком. — Точно, бухав,— констатувала Оксана.

— Скільки ви нас тут маринуватимете? — вчепилася в одну з міліцейських дівчат Лена з «Інтерфаксу».— Це неповага до преси!

— Скажіть хоча б, міністр уже приїхав?

— Дєвушка, ну надо ж хоть окно как-то открыть! — загородив дорогу дівчинці оператор Аркаша. Скосив око на її бейджик: — Оля? Вас Оля зовут? Ну так скажите там, чтоб открыли, иначе мы стекла высадим. У меня, например, рука тяжелая!

— Так він уже у місті чи ні?

— Кажуть, ще в аеропорту!

Дівчата спочатку відбивалися — мовляв, нічого не знають, потім втекли. Всі знову розсілися по місцях з очманілими обличчями. Ну скільки ж можна!

— От якби ми всі зараз пішли звідси! — обурювалася Лена з «Інтерфаксу».— Це вже навіть не неповага!

Усі були солідарні, та водночас знали, і сама вона також знала, що ми будемо сидіти тут за будь-яких умов і чекати міністра стільки, скільки треба — годину,