Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

політологію. Декан факультету, не ризикуючи вступати в суперечку перед групою викладачів, чия віра в ідеологію теж зазнала жорсткого випробування подіями останніх років, неохоче погодився.

Самовизволення «П’ятого колеса» викликало майже паніку в ленінградських партійних органах, які зрозуміли, що не можуть накласти на програму навіть найменших обмежень без ризику наразитися на реакцію громадськості. У вересні 1988 року «П’яте колесо» показало фільм про міліцейський розгін демонстрації на місці масових поховань у білоруських Куропатах, де відбулася ексгумація тіл тисяч жертв сталінського терору. Спочатку керівництво телеканалу заборонило цей сюжет, але у відповідь колектив «П’ятого колеса» відмовився робити програму. Наступного дня до Ленінградського телецентру прийшли з протестом три тисячі осіб, і врешті-решт фільм було показано.

У грудні 1988 року, коли стався землетрус у Вірменії, Куркова підготувала коментар, в якому провину за загибель 50 тисяч осіб покладала на низьку якість будівництва в цій сейсмічній зоні. Директор Ленінградського телебачення наказав Курковій зняти цей коментар. У відповідь вона в прямому ефірі розповіла про заборону. Це був перший випадок, коли тележурналіст відкрито кинув виклик цензурі на телебаченні, однак проти Куркової не було вжито жодних заходів.

Преса ставала вільнішою, й у людей почав змінюватися настрій. Журналісти «П’ятого колеса» стали знаменитостями, їх впізнавали на вулицях, а перехожі, які раніше уникали телеоператорів, тепер охоче говорили на камеру і вірили, що їхня думка щось важить і може щось змінити.

Наприкінці 1988 року, сподіваючись вплинути на журналістів і якось їх переконати, керівник ідеологічного відділу Ленінградського міськкому партії Галина Баринова прийшла на збори колективу Ленінградського телебачення. «Ви знаєте народ, — сказала вона, — і те, що ви робите, створює нездорову атмосферу. Ми остерігаємося вибухів і кровопролиття. Не забувайте — це партія почала перебудову». Проте її заклик, який не супроводжували погрози звільнення, мало кого переконав і фактично був проігнорований.

На початку 1989 року, коли в СРСР готувалися до перших напіввільних виборів, Ленінград був уже не тим містом, що рік тому, і в цьому була чимала заслуга «П’ятого колеса».

Передачами, які справили найбільший політичний ефект, стали три програми про привілеї партійної еліти. В центрі уваги першої з них були дачі керівників на Кам’яному острові. Репортерка «П’ятого колеса» Зоя Беляєва разом із оператором видиралася на мури, щоби зафільмувати ці розкішні маєтки — деякі з приміщеннями для прислуги. Останній сюжет із цього циклу був показаний 17 березня. За дев’ять днів після цього всі поважні партійні керівники Ленінградської області, включно з першими секретарями міськкому та обкому партії, зазнали поразки на виборах до Верховної Ради СРСР.

Ці результати шокували місцеві партійні органи, й першою їхньою реакцією стало відрядження на Ленінградське телебачення слідчої комісії. На спільному засіданні міськкому та обкому партії «П’яте колесо» було засуджено. Промовці говорили: не дивно, що населення проголосувало проти кандидатів від партії після стількох місяців промивання мізків.

Для Куркової цей тиск означав загрозу для самого «П’ятого колеса», і це спонукало її взяти участь у другому турі виборів. Під час виборчої кампанії вона брала участь у теледебатах і засудила Юрія Соловйова, все ще могутнього першого секретаря Ленінградського обкому КПРС, за монополізацію телевізійного часу та обладнання.

За два дні після виборів, на яких Куркова мала успіх, хоч і не стала народним депутатом СРСР, її викликали до обкому і зажадали пояснень щодо її зауважень під час передвиборчих дебатів. Проте вже розпочалися засідання З’їзду народних депутатів, і Ленінградський обком уже був неспроможний щось наказувати одній із найпопулярніших телевізійних особистостей у країні. Куркова відмовилася з’являтися до обкому, натомість самого Соловйова за кілька тижнів після того було звільнено. Куркова ж продовжила працювати над новими програмами.

Ленінградське телебачення залишалося складовою радянського Центрального телебачення, але їхні стосунки стали доволі складними. У січні 1991 року в зв’язку з загибеллю людей у Литві на Центральному телебаченні було запроваджено жорстку цензуру. «П’яте колесо» відповіло на це показом фільму про вбивство неозброєних демонстрантів у Вільнюсі, й Куркова, репрезентуючи фільм, попередила, що програму може бути перервано будь-якої миті.

Зрештою фільм було все ж таки показано, але напруга, викликана незалежністю колективу «П’ятого колеса», не зникала. Дев’ятого квітня 1991 року голова Державного комітету з телебачення та радіомовлення Леонід Кравченко під час телефонного спілкування з глядачами в прямому ефірі наводив цитати із цілої купи листів, у яких телеглядачі нібито скаржилися на анти-радянський характер цієї телепрограми й закликали вжити заходів проти Куркової. Однак у червні Горбачов схвалив створення незалежного Російського телебачення. Куркова та «П’яте колесо» повідомили, що їхні конфлікти з Кравченком позаду, бо ця телепрограма — одна з найпопулярніших і найавторитетніших у Радянському Союзі — переходить на новий канал.

11

HOMO SOVIETICUS

Невже на всій землі боягуз тільки я? — думалося мені. — Який жах!.. Невже лише я загубився серед двох мільйонів безумних, нестримних, озброєних до зубів шаленців?

Луї-Фердинанд Селін. «Подорож на край ночі»

Потяг з Уралу прибув на Ярославський вокзал о шостій годині морозного грудневого ранку 1988 року, і Михайло Кукобака, зібравши свій тюремний скарб в один мішок, ступив із вагона на платформу, вже заповнену людьми. Відтоді як Михайло востаннє бачив Москву, минуло десять років, і він роздивлявся довкола, перш ніж вирушити до будівлі вокзалу, а потім вийти в місто. На площі трьох вокзалів уже вирувало життя. Стояли довгі черги на таксі, за автобусами тяглися вихлопи, над станцією метро в морозному повітрі горіла літера «М». Кукобака мав адресу В’ячеслава Бахміна, колишнього в’язня та дисидента, тож вирішив звернутися до нього за допомогою в пошуку житла.

Перехожі із цікавістю дивилися на Кукобаку, який усе ще був у своєму сірому табірному одязі, з чорними нитками там, де колись була нашивка із прізвищем, але він майже не помічав цього. Підійшовши до міліціонера, він спитав, як пройти на Новосибірську вулицю. Той показав йому напрямок, а потім спитав про документи. Кукобака витяг свою довідку про звільнення з трудової колонії «Перм-35», міліціонер вивчив її і сказав, що в Москві Михайло може залишатися лише 72 години.

«Я залишатимуся стільки, скільки вважатиму за потрібне», — відповів Кукобака і пішов, але потім озирнувся й сказав міліціонерові: «Ви знаєте, з ким розмовляєте? Я — останній політичний в’язень, що вийшов із таборів».

Тут якийсь чоловік у береті, що стояв поруч, підійшов до Кукобаки й щиро потиснув йому руку.

В ув’язненні Кукобака провів шістнадцять років. Йому було інкриміновано спроби вести з радянськими громадянами політичні дискусії. А тепер перехожі зверталися до