Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

нього з вітаннями. Він зрозумів, що часи змінюються і люди теж змінюються.

Зміну атмосфери Кукобака відчув ще в колонії. Восени 1986 року утиски та знущання над в’язнями політичних таборів сягнули безпрецедентних масштабів, проте водночас ув’язнені були приголомшені можливістю прочитати перші критичні статті в радянській пресі. Щоправда, більшість із них вважали гласність хитрощами, спробою обдурити Захід, але Кукобака був не такий упевнений у цьому.

На початку 1987 року почалося звільнення політичних в’язнів. Єдиною умовою було подання прохання про помилування. Більшість погодилась із цією умовою, але Кукобака відмовився, бо вважав, що не вчинив жодного злочину. Ця непоступливість коштувала йому ще двох років ув’язнення, і його випустили з колонії лише в грудні 1988 року, напередодні візиту Горбачова до США. Якось начальство табору викликало його до себе і повідомило про переведення до іншого місця. Але насправді він вийшов на волю, й у довідці було написано, що його помилувано.

Перші дні в Москві Кукобака не працював, а жив на гроші, які заробив за роки перебування в таборах. Проте зрештою він почав продавати на вулиці незалежні газети, й коли спілкувався з людьми на Пушкінській площі, на Гоголевському бульварі та на Арбаті, помічав, що в менталітеті радянського народу відбулися кардинальні зміни.

На початку 1989 року антисталінська кампанія досягла свого апогею, у пресі щоденно з’являлися матеріали про масові страти, про знищення селянства, і скрізь обговорювалося питання, чи був «сталінізм» природним наслідком соціалістичної ідеї, чи відхиленням від неї. Але ніхто не сумнівався в достовірності самих викриттів Сталіна.

Якось у березні, після демонстрації на вулиці Горького, Кукобака вступив у суперечку з літнім чоловіком у смушковій шапці, який слав прокльони демократам і заявляв, що Сталін правильно робив, розстрілюючи людей. Це зауваження розлютило Кукобаку. «Ви — не звичайний пенсіонер, — сказав він старому. — Звичайні пенсіонери не носять смушкових шапок. Ви, мабуть, надавали державі якісь особливі послуги».

На подив Кукобаки люди довкола негайно його підтримали й почали лаяти сталініста. «Воскреслий Берія! — кричали вони. — Ти сам був катом, тому й захищаєш катів!» — «Ти колишній енкаведист, ти учасник їхніх злочинів!» Старий, однак, став сперечатися з народом: «За Сталіна ціни були нижчі, був порядок, усього вистачало!»

Зміна світогляду, що охопила Радянський Союз, стала помітною й у спілкуванні із чиновниками.

Кукобака був із білоруського міста Бобруйська, і коли його випустили з трудової колонії «Перм-35», то призначили місцем майбутнього мешкання Бобруйськ, хоча він сказав, що хоче жити в Москві. Впродовж перших кількох тижнів у Москві Кукобака ходив до місцевої міліції, намагаючись отримати паспорт, але коли там побачили його довідку про звільнення, то наказали їхати до Бобруйська. В результаті на наступні дев’ять місяців він відмовився від спроб здобути паспорт.

Однак навесні 1990 року він знову вирішив спробувати: поїхав до Олександрова Володимирської області, де в 1970 році його вперше заарештували, й у єдиному відділенні міліції цього містечка попросив видати йому паспорт. Коли співробітник міліції побачив, що Кукобака був без документів упродовж 9-ти місяців, то сказав, що йому треба розмовляти з начальником. Кукобака повернувся до Москви, а за кілька днів знову приїхав до Олександрова — цього разу з купою газетних вирізок, присвячених його справі. Начальник міліції, чоловік років за тридцять, вивчив довідку про звільнення і сказав, що має почати розслідування, бо Кукобака прожив 9 місяців без паспорта.

Але тут Кукобака став розповідати офіцерові про своє життя. Він описав ті роки, коли був політв’язнем, розповів, як пішов до чехословацького консульства в Києві, щоби висловити свою підтримку чехам після вторгнення в їхню країну в 1968 році, як його заарештували та тримали в трудових таборах і психлікарнях, як його били. Розповів про людей, яких зустрічав на цьому шляху. Показав вирізки з газет Chicago Tribune, Baltimore Sun, New York Times, а також матеріали російською мовою — з газети «Русская мысль». І ще показав свої листи, оприлюднені за кордоном, в яких він описував умови у в’язниці.

На подив Кукобаки, начальник міліції виявив інтерес до його розповіді, став розпитувати про життя в таборах і про його думку щодо ситуації в країні. Минали години, до розмови приєдналися й інші співробітники міліції, вони питали Кукобаку про його плани на майбутнє.

За три години начальник нарешті сказав: «Видайте йому паспорт. Може, колись він скаже про нас добре слово».

Кукобака широко посміхнувся, а начальник міліції сказав: «Так, часи змінюються».

Двадцять третього лютого 1991 року Кукобака й ще двадцятеро демонстрантів із Демократичного союзу вирішили провести пікет на Манежній площі з нагоди Дня Радянської Армії. Вони тримали плакати та прапори Росії та Литви, але найбільш провокаційними були транспаранти Кукобаки: «Радянська Армія — школа вбивць» і «Генерали — зрадники російського народу».

Народ на площі був налаштований на підтримку армії та став заперечувати проти присутності пікетників. Один чоловік кричав: «Радянська Армія — школа вбивць, а американська армія — не школа вбивць? Що має робити армія — будинки будувати? Армія має вбивати та знищувати».

Але не всі апелювали до розуму Кукобаки. Дехто став жбурляти в демонстрантів різні предмети, й для запобігання справжній сутичці міліція утворила кордон між натовпом і демонстрантами.

Люди були роздратовані їхніми плакатами й намагалися в обхід міліції дотягнутися до пікетників кулаками. Кукобака отримав удар в обличчя. Лунали й антисемітські вигуки: «Жидівські пики!»; «Сіоністи!» Однак, попри штовханину, міліції вдавалося зберігати відстань між двома групами. І що найбільше приголомшило Кукобаку — міліціонери, здавалося, співчували саме пікетувальникам. Якась жінка з натовпу кричала їм: «Чому ви не припините це неподобство?» Один із міліціянтів відповів: «У вас своя думка, у них своя. Вони висловлюють свою думку. Це демократія».

«В усі ці роки застою я не мав уявлення про світ», — говорив Сергій Осінцев, студент театрального факультету, коли ми одного вечора йшли до Тюменського драмтеатру.

«Крім СРСР, не існувало більше нічого. Якщо говорити про Америку, то величезною загадкою було — чому вони не хочуть жити в мирі. Рейган був таким кровожерливим, що здавалося, ніби він нічого, крім війни, не бажає. Ми чекали, що Америка нападе на нас. Ми припускали, що хтось у США натисне кнопку, і тоді кінець, бо ми, звісно, теж натиснемо свою кнопку. У школі нас учили, як рятуватися в разі газової атаки. Ми тренувалися вдягати протигази. Нас учили збирати автомат Калашникова на швидкість. Всі вірили, що все це робиться заради оборони й у нас немає іншого вибору, бо