Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Із з’їзду молодий прикордонник додому птахом летів, голубом поштовим після тривалої відсутності повертався в рідні краї з добрими звістками. Можливо, через грандіозність задумів, ентузіазм і не надав особливого значення словам заповіту Ілліча, про які незабаром майже забув.

Посміхнувся замполіт. Треба ж, сам перед собою схитрував. Він, який пам’ятає про «полову», про «зерна» забув? Ні, не забув. Батькові розповів, а потім записав про всяк випадок. Пам’ятає, як увечері із ЦК з’явилися кур’єри в готель і забрали текст листа. До цього часу пам’ять зберігає не обличчя посланців, а сторожко-вимогливий, підозрілій погляд.

Усе життя пам’ятає Іванов-слідчий-прикордонник-замполіт розмову із батьком, коли після з’їзду приїхав погостювати на батьківщину. Довга розмова відбулася. Серйозна. Ковтнули з півсклянки перваку, на тому й зупинилися. Мати-дружина не вірила очам своїм, коли прибирала зі столу майже не початі пляшку та закуску. Не втрималася стара: кинула до рота одну пельменьку, по шматочку ковбаси, сала та грибочків, пожувала пиріжка з рибою, щоб переконатися в якості смакоти. Господиня постояла для годиться біля столу, але її ніхто не затримав, а здалося, що й не помітив за розмовою…

– Кажеш, батьку, що писала лист хвора людина, – пирхнув старий, коли син заступився за Сталіна.

– Скільки років Ілліч пролежав у ліжку – і не таке в голову прийде.

– Дурник ти, Ванько, хоч і прикордонник. – Батько подивився на сина довгим, допитливим поглядом. Військова форма пасувала синові. Сиділа на ньому, як вилита. – Чую серденьком, нутром чую: приховуєш від батька щось важливе. І двадцять рочків не жив, а побілів, немов снігом присипали. Друзі-товариші казали, що ти сищик від Бога…

– Не сищик, а слідчий. Та й чого пам’ятати-згадувати про те, що давним-давно відлетіло та бур’яном поросло, – спробував перевести розмову на жарт син. – Краще скажи, які види на урожай у цьому році?!

– Урожай цього року в нас дивиться. Селянин нічого не упустить на своїй землиці. – Батько знову зміряв уважним поглядом сина. – Дивіться, ви там не продивіться. Розумні, бачу, стали. Вуса не відростили, а вже Ілліча правити. Ого скільки за громадянську накрутили. Перед смертю не кривлять душею. Не прислухаєтеся – лихо країною покотиться. А чого із сищиків пішов? Чи погнали – темниш щось?! Майстри від Бога професію не змінюють. Аркуші ж на видному місці не зберігай, якщо розлучитися з ними шкода…

На пожовтілі сторінки натрапив років через десять; перегорнув, покрутив у руках, перечитав і зберіг найперше як пам’ять про незабутні дні. Та, починаючи з тридцять четвертого року, коли загинув Кіров і народився син, зберігав у потаємних місцях ці аркуші та бюлетень із грифом «таємно», випущений років через п’ять; беріг, як вибухову суміш, як небезпечну, але привабливу для хлопчиська справжню зброю, якої майже ні в кого більше й немає та про яку ніхто ніколи не довідається.

Минали роки. Папір із листом Леніна до з’їзду і його доповнення жовтіли, а зміст ленінських слів із кожним роком набував іншого, тривожного незрозуміло-червоного значення. У нових званнях і на нових посадах час від часу діставав майор неопублікований лист; особливо часто перечитував із тридцять дев’ятого року, коли тримав у руках телеграму Сталіна про тортури, а потім після війни, коли табори затопив потік тих, хто пройшов через нацистські концтабори й кулі, а тепер відбував термін покарання за п’ятдесят восьмою статтею; сфокусованим променем розбурхували, обпалювали пам’ять ленінські рядки, але жодного разу навіть із близькими людьми замполіт не наважився говорити про лист, ніби його й не було.

Та й відношення до листа двояке: багато незрозумілого відбувається в країні, не дає спокійно жити; а іноді лист здавався нереальним, ніби з безглуздого й страшного дитячого сну; якщо прокинеться, розповість дружині чи дітям – душа відразу знайде спокій, впевненість, ту духовну гармонію, про яку лише мріяв усе життя.

Іноді майор прокидався спотілим, квапливо вмикав світло, оглядав кімнату, прислухався до розміреного дихання дружини, обходив квартиру, а ранком жінку дивував запитанням: чи не розмовляє він уві сні. Запитання насторожувало. Невже чоловік захопився іншою жінкою й боїться назвати її ім’я? Хто вона, суперниця? Небагато в селищі жінок. Усі на виду. Та любов хитра. Мало що…

Уві сні майор не розмовляв, але час від часу прокидався, виразно подумки читаючи лист від двадцять четвертого грудня двадцять другого року:

«Товариш Сталін, ставши генсеком, зосередив у своїх руках безмежну владу, і я не впевнений, чи зуміє він завжди достатньо обережно користуватися цією владою…»

Слова лунали чітко, гучно. У кімнаті – друзі. Захватаєв із помічниками. Заздрісники…

Навіть зараз, через два роки після п’ятого березня, перечитуючи ці рядки, замполіт озирнувся на всі боки, немов перебував не в зачиненому своєму кабінеті, а поміж вуличного велелюддя. Погляд мимоволі ковзав по знайомих рядках книжок, вуста беззвучно ворушилися, а коли переглядав додаток до листа, написаний четвертого січня двадцять третього року, не наважувався навіть ворушити губами, настільки нереальними й страшними здавалися ленінські слова:

«Сталін занадто грубий, і цей недолік, цілком терпимий у середовищі й у спілкуванні між нами, комуністами, стає нетерпимим на посаді генсека…»

Знову й знову майор перечитував слова, які після смерті Сталіна набували зовсім іншого змісту.

У грудях замполіта, як частіше в останні дні, раптом схолодніло, а пальці обпекло, немов тримав не пожовтілі сторінки, а розпечені в кузні металеві пластини.