Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

126
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 96 97 98 ... 149
Перейти на сторінку:
### 2004

Галина вирішила віддати Олеся до школи в центрі міста, куди громадським транспортом доводилося добиратися понад годину.

— Ти пошкодуєш про це, — в один голос відраджували її всі знайомі, котрі вже мали досвід виховання школярів. — Початкова школа має бути близько від дому. Це — єдина вимога до початкової школи взагалі. Читати і писати навчать усюди, а вже потому можна думати, куди віддавати дитину, власне, вчитися.

Та Галина чомусь вирішила, що Олесь повинен ходити до спеціалізованої німецької школи. Спершу вона хотіла віддати його до тієї, яку закінчила вона сама, проте потому передумала і записала до іншої, куди було трохи ближче та зручніше їздити.

Тож за півроку до початку навчання вона записала Олеся до підговчої групи, де діти мали по кілька разів на тиждень потроху звикати до уроків. Група була платна, і Галину приємно здивувало те, що вона там побачила.

— Я дуже хочу до школи, — почула вона від Олеся вже після першого заняття. — Ми там складаємо з кольорових букв німецькі слова, малюємо, вчителька дуже добра, вона багато співає, мені подобається.

Галина приводила Олеся і залишала на кілька годин, а сама йшла до сусідньої кав'ярні, а не сиділа на лавці в коридорі, як інші мами, дідусі та бабусі. Їй вистачало кількох хвилин їхніх розмов про те, котра вчителька ліпша, до котрої треба віддати на додаткові заняття, якими ручками найкраще писати, який портфель найзручніший і коли слід іти до директора домовлятися, щоби дитину взяли в найліпший клас.

— Це просто жахливо, — скаржилася вона Грицеві. — Як можна потому нарікати на вчителів, котрі очікують хабарів, якщо батьки самі запроваджують таку систему. Якщо вже з першого класу про все домовлятись і за все доплачувати, то що ж буде далі, у випускних? Я нікуди не піду і домовлятися ні про що не буду.

— Звичайно, — погоджувався з нею Гриць. — У нас розумний хлопець, чого нам переживати? Хай батьки трієчників хвилюються.

Охочих вступити до спеціалізованої німецької школи виявилось удвічі більше, ніж було місць. Тому дітей приймали за результатами співбесіди, на якій могли бути присутні й батьки.

— Що буде з вороною після того, як їй виповниться два роки? — запитала вчителька.

Галина завмерла, не уявляючи, що вона сама відповіла би на таке ідіотське питання, і гарячково згадуючи, скільки років живуть ворони, — можливо, тільки два?

— Почнеться третій рік, — спокійно відповів Олесь.

— Молодець, — похвалила вчителька.

— А тепер уяви собі, що ти в Німеччині й загубився. Тобі треба підійти до когось і запитати дорогу. Як сказати «я живу на Лінденштрасе» німецькою?

— Іх воне ауф Лінденштрасе, — відповів Олесь. — Але це не поможе.

— Правильно. А чому не допоможе? — здивувалась учителька.

— Бо я ще не так добре знаю німецьку, щоби зрозуміти, що вони мені скажуть у відповідь.

Учителька засміялась. Олеся прийняли в перший клас. Галина була горда за сина і за те, що обійшлася без звичних українських домовлянь, дзвінків, пошуків знайомих і впливових людей. Вона проходила повз тих самих мам, батьків, дідусів і бабусь, котрі проводили у шкільних коридорах майже стільки само часу, скільки і їхні чада, ловили на перервах учителів, знали найменші подробиці всього, що відбувалося на уроках. Одна мама навіть приносила своїй дитині кожної перерви теплий бульйон чи чай у термосі та свіжу канапку. Вона жила у будинку навпроти школи і не хотіла, щоби дитина їла якісь непевні харчі в їдальні. Так вона робила доти, поки її донька збунтувалась і попросила це припинити, бо однокласники кепкували.

— Ви уявляєте, вчителька зробила контрольну роботу на два дні раніше, ніж обіцяла, — це ж просто жах! Треба піти до директора поскаржитися, — казала одна мама другій.

— І не кажіть. Ми до ночі зубрили ті слова, але так і не вивчили як слід, — погоджувалася її співрозмовниця. — І ще треба щось робити з їдальнею. Вчора знову їжа була несмачна.

— Треба комусь із батьків щодня чергувати в їдальні, куштувати їжу. Іншого виходу немає.

Почувши це, Галина пришвидшила крок, аби і її не залучили до процесу чергування в їдальні.

— Мамо, я вже не хочу до школи, — заявив Олесь лише через тиждень після початку навчання.

— Чому? Ти ж із таким задоволенням ходив на підготовку? — здивувалася Галина.

— На підготовці було добре. А тепер у нас зовсім інша вчителька. Вона кричить і не дозволяє бігати на перервах.

— Це справді погано, — погодилася Галина. — Але якщо всі почнуть бігати на перервах, це буде небезпечно, бо ви штовхатимете одні одних і рано чи пізно хтось когось травмує. Ти ж цього не хочеш, правда? А побігати можна на фізкультурі чи на прогулянці після уроків.

— Це так. Але я однаково не хочу вже до школи. Там нудно і нічого доброго не вчать.

### 1918
1 ... 96 97 98 ... 149
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"