Читати книгу - "Чтиво"

— Я уже раз так зробив.

— Арте...

— Давай не будемо про це зараз говорити,— сказав Пфефферкорн.— Будь ласка.

Білл не відповів.

— Поговоримо про щось інше,— запропонував Пфефферкорн.

Білл мовчав.

— Поговоримо про старі добрі часи,— посміхнувся Пфефферкорн.— Весело було, еге ж?

Вони довго мовчали.

— Погодься,— сказав Пфефферкорн.

Білл дивився в пісок.

— Пам’ятаєш, коли я сів за кермо твоєї автівки, і мене зупинили? — запитав Пфефферкорн.

Мовчання. Тоді обличчя Білла ледь помітно пом’якшало.

— Пам’ятаєш,— посміхнувся Пфефферкорн.

Вони знову помовчали.

— Так,— кивнув Білл.— Пам’ятаю.

— І? — продовжив Пфефферкорн.— Пам’ятаєш, що тоді сталося?

Посмішка стала ширшою. Щирою.

— Як я можу забути? Бардачок півроку смердів, як туалет.

— А весла на деревах? І про що ми тоді думали?

— І гадки не маю.

— Я теж. Мабуть, ми взагалі не думали,— сказав Пфефферкорн.

— Ти завжди думав. Може, для тебе то було щось символічне.

— Я був п’яний.

Білл розреготався.

— Що іще ти пам’ятаєш? — запитав Пфефферкорн.

— Я все пам’ятаю.

— Справді?

— Звісно.

— Тоді розкажи мені,— сказав Пфефферкорн.— Розкажи все.

Вони йшли і розмовляли, відтворюючи минуле. Хвилі билися об берег і ревіли. Продзвонили церковні дзвони. Одинадцята. Вони наблизилися до місця, де океан поглинав берег, лишивши тільки тоненьку смужечку землі. Набігали хвилі і билися об кам’янистий обрив, криві смужечки піни закручувалися арканами. Вони зупинилися і обперлися на щербату од вітру скелю.

— Можна дещо спитати? — поцікавився Пфефферкорн.— Берлін. Та ніч, коли ти пішов гуляти о другій ночі.

— Хіба?

— Не викручуйся,— наполягав Пфефферкорн.

— Гаразд, я пам’ятаю.

— Що ти тоді робив?

— А ти як гадаєш? Зустрів дівчину.

— Яку дівчину?

— Познайомилися того вечора в поїзді з Парижа.

— Не пригадую ніякої дівчини.

— Ти спав.

— Ти не сказав мені, куди йдеш,— продовжив Пфефферкорн.— Просто пішов.

— Годі тобі, Арте. Що я мав сказати?

— Ти думав, я розкажу Карлотті.

— Таке спадало мені на думку.

Вони помовчали.

— Повірити не можу. Ти припускав, що я тебе зраджу? — запитав Пфефферкорн.

— Я цього не казав. Сказав лише, що промайнула у мене така думка.

— Може, я і ревнував, але ж я не покидьок.

— Я знаю, що ти відчував до неї.

— То й що?

— Вважав, що ти захочеш її захистити.

— Так, а що я відчував до тебе, ти знав? — запитав Пфефферкорн.

Білл промовчав.

— Відповідай.

Тиша.

— Ти любив мене,— нарешті сказав Білл. Пфефферкорн мовчав.

— Варто було тобі сказати.

Пфефферкорн мовчав.

— Вибач,— опустив очі Білл.

Тиша.

— Ти розповів Карлотті? — запитав Пфефферкорн. Білл кивнув.

— Вона розсердилася?

— Трохи. Слухай, Арті. У нас не такі стосунки. З Карлоттою.

Пфефферкорн не став розпитувати, які ж у них стосунки.

— Мені просто цікаво, а що, на твою думку, я робив у Берліні? — запитав Білл.

— Не знаю,— сказав Пфефферкорн.— Щось особливо секретне.