Читати книгу - "Темна матерія"

то й для іншого Джейсона ця думка також була першою. Отож, припустимо, що я знав ім’я, під яким я міг зареєструватися. Що б я робив далі?

Портьє просто так не назвав би номер моєї кімнати.

Я б удав, що мені відомо, що я тут зупинився.

Я б подзвонив у готель і попросив би з’єднати мене з номером Джесса МакКре.

Почувши мій голос на тому кінці дроту, я б зрозумів, що я тут, і відразу почепив би слухавку.

Потім, секунд через тридцять я б знову подзвонив портьє: «Вибачте, що я знову вас турбую, але я телефонував секунду тому і мене випадково роз’єднали. Чи не могли б ви мене з’єднати з... О чорт, який же то був номер кімнати?»

І якби мені пощастило, і портьє виявився б роззявкуватим ідіотом, то саме тут він би й вибовкнув номер моєї кімнати, перш ніж знову мене з’єднати.

Отже, перший дзвінок — щоб переконатися, що відповідаю саме я.

І другий дзвінок — коли той, хто дзвонив, почепив слухавку зразу після того, як довідався номер моєї кімнати.

Я встаю з ліжка.

Думка абсурдна, але я не можу її ігнорувати.

Невже я зараз іду сюди, щоб убити мене?

Я всуваю руки в рукави мого вовняного бушлата й прямую до дверей.

У мене голова йде обертом від страху, що я збожеволів, навіть якщо я й перехитрив сам себе. Може, я намагаюся знайти якесь надзвичайне пояснення для прозаїчної події — телефон двічі подзвонив у моєму номері.

Можливо.

Але після того чату мене вже нічим не здивуєш.

А раптом усе так і є, а я не хочу дослухатися до своєї інтуїції?

Тікати.

Негайно.

Я обережно відчиняю двері.

Виходжу в коридор.

Тут порожньо.

Тихо, тільки ледве чутне гудіння флуоресцентних ламп угорі.

Сходами чи ліфтом?

У дальньому кінці коридору дзенькає ліфт.

Я чую, як двері ліфта починають розсуватися, а потім із кабіни ліфта виходить чоловік у мокрій куртці.

Якусь мить я не можу ворухнутися.

Не можу відірвати очей.

Це я іду до мене.

Наші очі зустрічаються.

Він не усміхається.

На його обличчі немає емоцій, лише холодна зосередженість.

Він піднімає пістолет, а я раптово кидаюсь бігти в протилежний бік, мчу коридором до дверей аж у самому кінці, й молюся, щоб вони були не замкнені.

Я стрімголов влітаю під світний знак «ВИХІД», озираюсь, вискакуючи на сходи.

Мій двійник біжить за мною.

Униз сходами. Моя рука ковзає по перилах, допомагаючи втримати рівновагу. В голові гупає лиш одна думка: Не впади, не впади, не впади.

Добігаючи до площадки третього поверху, я чую, як угорі з бахканням відчиняються двері й відлуння його кроків заповнює весь прогін.

Біжу далі.

Ось уже другий поверх.

Тепер перший, де одні двері з віконцем посередині ведуть у вестибюль, а другі, без віконця, — ще кудись.

Я вибираю ще кудись і кидаюсь туди...

У стіну промерзлого, забитого снігом повітря.

Спотикаючись, збігаю кількома сходинками й потрапляю у кількасантиметрову ковдру свіжого снігу, ковзаючись на підмерзлому тротуарі.

Не встигаю відновити рівновагу, як із тіні між двома контейнерами для сміття вискакує якась постать.

На ньому такий само бушлат, як у мене.

Його волосся припорошене снігом.

Це я.

Лезо в його руці зблискує, відбиваючи світло вуличного ліхтаря, він підходить і наставляє ножа мені в живіт — ножа, який входить у стандартний рятувальний комплект рюкзака «Лабораторій швидкості».

Я насилу встигаю відхилитися, хапаю його за руку й щосили штовхаю на сходи, що ведуть у готель.

Він гепається на сходи саме тоді, як над нами розчахаються двері. Перед тим, як я даю дьору, мені в пам’ять врізається неймовірна картина: одна моя версія вискакує на ґанок із пістолетом, а ще одна — намагається підвестися зі сходів і гарячково обмацує навколо себе у пошуках ножа, який зник у снігу.

Цікаво, вони спільники?

Об’єдналися, щоб убивати кожного зустрічного Джейсона?

Я мчу між будинками, сніг заліпляє мені обличчя, легені горять.

Звертаю на тротуар наступної вулиці, оглядаюсь і бачу, як по провулку до мене наближаються дві тіні.

Я пробиваюся крізь заметіль.

Ані душі.

Вулиці порожні.

Десь неподалік чується вибух шуму — оплески, схвальні вигуки.

Біжу туди, проштовхуюсь через обідрані