Читати книгу - "Темна матерія"

дерев’яні двері в якусь забігайлівку із стоячими місцями. Усі позадирали голови й витріщаються на ряд плоских екранів над баром, де в смертельному двобої четвертого кварталу зійшлися «Чикаго Булз» і гостьова команда.

Пролізаю в середину натовпу, щоб він накрив мене з головою.

Тут ніде сісти, ледве можна встояти, та я нарешті протоптую собі крихітну місцину під мішенню для дартс, аби лиш поставити ноги.

Усі вшнипились у гру, а я очима впиваюсь у двері.

Захисник «Чикаго Булз» робить результативний триочковий кидок, і вся зала зривається ревищем непідробного щастя, незнайомці дають одне одному «п’ять» і душать один одного в обіймах.

Двері бару різко відчиняються.

Я бачу себе, який стоїть на порозі, весь у снігу.

Він заходить всередину.

На секунду я гублю його з поля зору, а коли натовп ворушиться, знову бачу.

Що пережила ця версія Джейсона Дессена? Які світи він бачив? Через яке пекло він пробивався, щоб повернутися назад у Чикаго?

Він сканує натовп.

Позаду нього мені видно снігову завірюху надворі.

У нього жорстокі й холодні очі. Цікаво, чи сказав би він те ж саме про мене?

Коли його погляд наближається до мого сховку в кінці зали, я присідаю під мішенню для дротиків і ховаюсь за лісом ніг.

Я вичікую цілу хвилину.

Коли натовп знову заходиться від радощів, я поволі підводжуся.

Тепер двері в бар зачинені.

Мій двійник пішов.

«Чикаго Булз» виграють.

Народ тут іще якийсь час товчеться, щасливий і п’яний.

Десь аж за годину стає трохи вільніше, й оскільки йти мені нікуди, я видираюсь на табурет і замовляю світле пиво, після чого мій баланс падає нижче 10 доларів.

Я вмираю з голоду, але тут не подають їжу, тому я виїдаю кілька мисочок зі снеками, запиваючи їх пивом.

Якийсь чоловік напідпитку намагається втягти мене в розмову про післясезонні перспективи «Чикаго Булз», але я незворушно втуплююсь у свій кухоль з пивом, аж поки він, вилаявшись на мою адресу, не починає чіплятися до двох жінок, які стоять позаду нас.

Він крикливий і агресивний.

Підходить охоронець і виштовхує його надвір.

Натовп рідшає.

Я сиджу в барі, намагаючись не звертати уваги на шум, і всі мої роздуми закінчуються одним висновком: я мушу якось витягти Даніелу й Чарлі з нашого особняка на Елеанор-стріт, 44. Поки вони залишаються дома, зберігається загроза того, що ці Джейсони таки утнуть якусь божевільну гидоту.

Але як?

Джейсон-2, мабуть, зараз із ними.

Уже середина ночі.

Тинятися біля будинку занадто ризиковано.

Треба, щоб Даніела вийшла з дому й прийшла до мене.

Але щойно в мене з’являється якась ідея, в ту ж мить вона з’являється і в інших Джейсонів, або вже з’явилася, або скоро з’явиться.

У мене ніяких перспектив для виграшу.

Двері в бар відчиняються і я озираюся.

Ще одна моя версія — рюкзак, бушлат, черевики — заходить всередину, і коли наші очі зустрічаються, він не може стримати здивування й миролюбно піднімає обидві руки.

От і добре. Може, він тут не мене шукає.

Якщо по Логан-сквер вештається стільки Джейсонів, як я думаю, то цей, швидше за все, заскочив сюди погрітися, шукаючи притулку і безпеки. Так само, як і я.

Він підходить до барної стійки, залазить на вільний табурет біля мене. Його голі руки трусяться від холоду.

А, може, від страху.

Підходить барменша й зачудовано дивиться на нас обох, наче їй кортить спитати, але вона тільки питає нового прибульця:

— Що вам налити?

— Те саме, що в нього.

Ми дивимось, як вона наливає з-під крана півлітра пива і приносить скляний кухоль, по боках якого стікає піна.

Джейсон піднімає свій кухоль.

Я піднімаю свій.

Ми дивимось один на одного.

На правій половині його обличчя — свіжий шрам, наче хтось полоснув його ножем.

Нитка на його підмізинному пальці така ж, як і в мене.

Ми п’ємо.

— Коли ти повернувся?..

— Коли ти повернувся?..

Мимоволі всміхаємося.

Я кажу:

— Сьогодні після обіду. А ти?

— Учора.

— Щось мені підказує, що нам буде важкувато...

— ...не закінчувати речення один за одного?

— Ти знаєш, про що я зараз думаю?

— Я не можу читати