Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

— Сарело, так. Він живе у нас вдома. Якщо станеться батькова воля, він успадкує двір і все решта.

— Як називається твій батько?

— Обертин. Якоб Обертин.

Ґіґі осатанів. Він накинувся на мене, повалив на стіл і замахнувся вдарити, та йому не вдалося. Я міцно схопив його за зап'ястя і притис до стіни. Як одержимий, він усе повторяв:

— Ти тут, аби наді мною глумитися? Тому ти тут?

Тепер вже я нічого не розумів. Хоч він шумував від люті й плювався, я ні разу його не вдарив. Наче скажений звір, він намагався вирватися з моїх рук.

— Про що ти говориш? — кричав я йому.

— Ти ж поріддя Обертина, який збезчестив мене. Який спочатку використав моїх чоловіків, а потім зробив моїй жінці дитину. Вона твердила, що він її зґвалтував, але на це мене не візьмеш. Тільки не кажи, ніби не знаєш, що він твій зведений брат? — випалив він у відповідь.

Я відсахнувся і сперся об край столу. Дві свічки вже згасли, тому кімната здавалася темною і холодною. Хтось мав би подбати про те, аби запалити їх знову. Та мене це вже не обходило, бо моє колишнє життя, яке іноді здавалося сном чи вигадкою, знов наздогнало мене. Воно врізалося в мене з такою силою, що мені аж дих забило. Ніколи раніше й ніколи потому батько не був настільки моїм батьком, як у ту мить, коли я дізнався, що ділю його з іншим.

— Це неправда! Ти, цигане паршивий, ти брешеш! — волав я.

Ґіґі потер зап'ястя, вилаявся і поправив сорочку. Він утретє приклався до горілки, злизав із вусів останні краплі, а тоді пожбурив пляшкою об стіну.

— За циганським законом я мав би його вбити, чи то зґвалтування, чи ні. Тільки ваше ім'я втримало мене від цього, — сказав він уже спокійніше.

— Раміна завжди розповідала, що ти втік з молодою, — сказав я.

— Що-що, а розповідати вона вміла.

Він знову рушив до дверей, але зупинився на порозі й обернувся.

— Щоб до завтра тебе тут не було. Не хочу, аби мені тут очі муляв і нагадував про все те. Якщо завтра ввечері ще застану тебе, наш міліціонер дізнається про твої пригоди з росіянами. Він дуже зрадіє, бо і так тобі не довіряє. Або я просто прикінчу тебе. Домовина завжди знайдеться. І шукати ніхто не буде.

Ось так і сталося, що наступного ранку, ще вдосвіта, я знов опинився на рівнині, на якій ледве не загинув, майже на тому самому місці, де колись випав на рейки. Де з непевного майбуття втік у таке ж непевне теперішнє. Перед тим я цілу ніч невідривно дивився на попелясто-сіре лице отця Памфіле. Я наповнив склянку в головах свіжою водою і потримав його за руку.

Товарняк до Тімішоари сповільнив хід перед крутим поворотом, достоту як потяг із депортованими. Я біг поряд з ним, поки не знайшов напіввідчинений вагон і застрибнув досередини. Було літо 1950 року.

Мене лякало повернення, як лякає жінка, котрої прагнуть і водночас бояться. Хоч я перебув на віддалі лише вісімдесяти кілометрів від дому, та почувався так, ніби відчиняю двері в новий і все ж відомий світ. Я залишив за собою гору з її таємницями, тіло попа, якому тепер вже напевне доведеться пояснювати Господові, чому він змішав вірних з невірними, і Раміниного чоловіка, що виявився набагато успішнішим трунарем, ніж булібашею.

Спогад про них всього за кілька годин так померк, що вже на в'їзді до Тімішоари вони здавалися мені лише невиразним сном, достоту як колись моє життя у Грозенау. Коли потяг, наближаючись до станції, сповільнив швидкість, я вистрибнув на ходу з вагона, щоб уникнути вокзальної перевірки. Перебіг через колії, ледь не потрапивши при цьому під інший потяг, прослизнув через дірку в паркані й скотився з насипу. Так я знов опинився в місті.

І тут-таки ледве не напоровся на міліційний патруль. Я встав, обтрусив убоге вбрання і закрив очі, бо від голоду запаморочилося в голові. Коли ж розплющив їх знову, лише за кілька метрів побачив міліціонера і двох солдатів, але вони були так захоплені розмовою, що не помітили мене.

Я заховався за стосом колод, складених там, мабуть, для прокладання колії. Присів навпочіпки, притис коліна до живота, але голод був невідступний. Не знаю, чи був це той лотаринзький голод, який мучив Каспара і Фредерика, чи той, який пізніше морив