Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

як офіцеру міліції і члену партії, якось не з руки посеред двору сухих жаб палити.

— Як офіцер міліції, шановна сестро, я не повинен порушувати таємницю слідства, але мушу вам дещо сказати: той громадянин, що підпадає під вашу версію і влаштовує спектаклі з чаклунством у мене під дверима, на моє переконання, використовує ворожбу виключно для маскування, бо людей зі світу зводить стовідсотково матеріалістично, власноручно. Ми ще до кінця не розкрутили, як саме, але що не за допомогою сухих жаб — то вже точно.

— Богу Богове, а кесарю — кесареве. Запам’ятайте раз і назавжди: не можна бути трошечки чаклуном, навіть гратись у це не можна. Чорна сила — вона вже як захопить людину, то не відпустить. А головне, чи він, оцей ваш підозрюваний, по-справжньому зурочує, чи тільки для видимості, але межу між реальністю і ворожбою він уже втратив. І ще — мало не забула. Отакі, як він, добре усвідомлюють, що розплачуватися за їхні діяння рано чи пізно, а доведеться. Та чомусь вважають, що то ще не скоро буде. А воно — навпаки дуже швидко настає. Особливо коли три спроби поспіль невдалими вийдуть. Бо то значить — людина під Божою опікою перебуває, тож за зазіхання на неї кара Божа не забариться. Тому найчастіше після третьої спроби чаклун ненадовго відступається від своєї жертви, щоб сили набратися.

— А потім почати все спочатку?

— Найчастіше — так. Хоча буває, що й зовсім відступається, бо й сам боїться. Проте на це не сподівайтеся. Маю передчуття, що вам затятий втрапився.

Я подякував черниці за турботу, хоча в підсвідомості розумів, що її візит не стільки допоможе мені, як заспокоїть маму. Але корисну і, можна вважати, неоціненну інформацію вона мені дала. А наостанок попросила папір, ручку і написала декілька фраз.

— Якщо, не дай Боже, він вас колись перестріне, зробите і скажете ось це. Звичайно, якби не ваша робота, то вистачило б трьох речей: щоденної молитви, дотримання посту і святої води.

— А в піст каву пити можна? — спробував перевести все на жарт я.

— Можна. Якщо запивати святою водою, — незрозуміло, чи жартома, чи всерйоз відповіла сестра Маріоніла.

— Тоді я згоден.

Сестра скрушно похитала головою, попрощалася з мамою і вже від дверей зронила:

— А щодо того, є Бог чи немає, скажіть мені, товаришу філософ: якщо існують форми життя, нижчі за розвитком від нас, то чому не може бути вищих форм? Хто вам сказав, що людина — вінець природи? Вважати так — і є стовідсотковий гріх: марнославство.

Приліпила мене цим до стінки — і вийшла. А я стояв із роззявленим ротом, поки її кроки лунали на сходах. Вочевидь, черниця не довіряла ліфтам.

Зі стану ступору мене витяг дзвінок від Старого.

— Спиш?

— Ні, сиджу на горщечку.

— Ну, сиди, сиди. Я тобі чого дзвоню — твій друг Музикант теж сидить. Тільки не на горщечку, а на порожньому ящику. Зайняв з вечора пост на горищі сусіднього будинку і не відриває очей від твого балкону.

— То що накажете — вийти і показати йому дві дулі?

— Загалом у мене на Шулявці баби в таких ситуаціях дещо інше показували. Дуже діяло! Але то баби. І до війни. А зараз, на жаль, можуть не зрозуміти.

— Хто, Музикант?

— Ні, закохані. Вони там на лавочці під осокором один одного ще з обіду облизують. Не псуй людям інтиму, лягай спати.

Чесно кажучи, мені кортіло вийти на балкон і теж влаштувати Музиканту маленький спектакль: постояти з сигаретою в руці, потім довго її прикурювати, зробити кілька глибоких затяжок, потім перехилитися через перила балкону, довго щось внизу роздивлятися… потім кинути вниз недопалок, зробити потягусі і зачинити перед носом у єдиного глядача балконні двері. Звичайно, я мав би незрівнянну насолоду, уявляючи, як Музикант обгризає лікті, не дочекавшись мого польоту. Проте це звело б нанівець один з важливих пунктів плану, який я нарешті продумав у дрібничках.

Наступного ранку мене з понтом відвезли на роботу і я дозволив собі трішечки розслабитися. Ні, не так, як подумав дехто, наприклад, той же замполіт. Хоча крім експерта інших свідків учорашньої „наради на вищому рівні“ не було, чутки про неї в якийсь незбагненний спосіб дійшли до нашого ляпала. Не інакше, як Рубін прогавкався. Одне слово — прителіпався він до мене. І вкляк на порозі. Бо замість пускати дим кільцями у стелю, або цілитися зі „стєчкіна“ в портрет Брежнєва, старший інспектор Сирота сидів за столом, уважно читаючи товстий журнал.

— Е-е-е, ме-е-е… — нарешті знайшов потрібні звуки комісар. — А що це ви, товаришу капітан, читаєте?

— Журнал „Вітчизна“, товаришу полковник! Літературно-публіцистичне видання спілки радянських письменників України.

— Бачу, що не „Советский милиционер“. Про що це ви читаєте у робочий час?

— Та ось, про культуру психологічного письма, товаришу полковник.

— Якого такого письма?

— Психологічного. От послухайте: „Для нинішнього етапу розвитку прози характерне саме зростання психологічного письма, бо воно в свою чергу завжди було необхідною передумовою створення повногранних розвинених характерів і життєвої переконливості героїв.“ Крапка. Кінець цитати.

— Сирота, що це ви верзете? Про що цей сон рябої кобили?

— Про новий роман нашого міністра. Рецензія. Дуже хвалять.

Якби я зараз сказав, що Пленум ЦК реабілітував і поновив у партії всю троцькістсько-зінов’євсько-бухарінсько-каменєвську контрреволюційну групу, а заразом з ними Малєнкова,