Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

як і ми, люди діла, — не те що пещені, вимираючі французи або дряхлі англійці і слов'янські племена — чехи, югослави, поляки та інша дрібнота!..

Пізніше Василь запросив оберштурмбанфюрера пообідати разом у вагоні-ресторані, сказавши, що в нього є кілька пляшок чудового віскі.

Отто Лемке не треба було довго вмовляти, і вони пішли у вагон-ресторан. Ліза, сказавши, що нездужає, лишилася в купе.

У вагоні-ресторані людей було мало. Отто Лемке заявив, що терпіти не може спиртних напоїв, розбавлених водою, глушив чисте віскі і, добре захмелівши, базікав без угаву. Як великий секрет, він сказав Василеві, що служить в охороні імперської канцелярії і має доступ до найвищих кіл партії.

— Наші партійні вожді довіряють мені дуже важливі таємниці, а Рудольф Гесс просто полюбив мене… А чому б і ні? Я завжди був вірний фюрерові, навіть у ніч «довгих ножів»… Американці — наші друзі, і мені нема чого приховувати від вас усе це!

Під кінець обіду вони так здружилися, що оберштурмбанфюрер Отто Лемке говорив Василеві «ти» і поблажливо поплескував його по плечу.

Вранці, під'їжджаючи до Берліна, Василь подарував йому пачку кави, пляшку віскі і дав свій службовий телефон, сказавши, що завжди буде радий зустрітись із своїм другом Отто Лемке.

Дома Василь і Ліза побачили, що в них побував хтось сторонній, порпався в речах, однак усе було ретельно покладено на місце. Ця обставина трохи стурбувала Василя, хоч він добре знав, що у фашистській Німеччині підозрівають усіх, тим більше підозріватимуть його, іноземця.

Таємний обшук в будинку ніби застерігав Василя, який останнім часом поводився надто самовпевнено, забуваючи, що найменший необережний крок може спричинитися до катастрофи.

Ще з юнацьких років Василь виявив неабиякі здібності до мов. Майже самотужки оволодів він французькою, пізніше вивчав англійську і навіть досить вільно говорив. Гірше було з німецькою, — цю мову Василь знав слабенько і добре взявся до неї тільки після того, як «батько» сказав, що, можливо, доведеться їхати до Німеччини. Живучи в Берліні, Василь швидко опанував розмовну мову, але граматику знав погано. Він поклав запросити вчительку, справжню німкеню, і сказав про це юрисконсультові Глаубергу. Той охоче погодився підшукати кваліфіковану вчительку.

Після цієї розмови минуло чимало часу, Василь не повертався до неї, не згадував про розмову і Глауберг.

У вечірній газеті Василь вмістив об'яву про те, що потрібен сторож-садівник. В контору почали приходити садівники. Вони мали поважні рекомендації, дехто показував навіть диплом про закінчення спеціального училища садівництва й декоративного рослинництва. Василь, очікуючи садівника, якого порадив узяти Вебер, записував адреси претендентів і обіцяв повідомити про свою думку. Нарешті той прийшов. Це був небагатослівний, міцний дідок, на прізвище Мюллер. На Василеві запитання він відповідав коротко і, на відміну од багатьох інших претендентів на посаду садівника, які запобігали перед багатим американцем, тримався вельми незалежно.

— Якщо вам потрібен справжній садівник, то кращого за мене не знайдете в усьому Берліні! — сказав він. — Я закінчив спеціальне училище садівництва й декоративного рослинництва, маю диплом. За фахом працюю понад тридцять п'ять років. Вивів нові сорти тюльпанів і троянд. Зараз працюю у генерала Вахтмахера і згоден перейти до вас тільки тому, що ви даєте житло.

— Ви що ж, збираєтесь переїхати до мене з усією сім'єю? — спитав Василь.

— Ні, навіщо. Я житиму у вас із дружиною, — вона допомагає мені в роботі. Діти мої залишаться в старій квартирі.

Поговорили про умови. Мюллер сказав, що переїде у Потсдам днів через три.

Очевидно, побоявшись, щоб шеф не спробував таким чином найняти і вчительку, юрисконсульт відрекомендував патронові гарненьку молоду даму — білявеньку, пухленьку, голубооку, років тридцяти восьми. Її звали Катрін Хігель. Трималася вона скромно, але з гідністю. Сказала, що працює в школі — викладає німецьку мову в старших класах. Була одружена. Тепер живе із своєю літньою матір'ю. Домовились, що фрау Хігель вчитиме містера Кочека тричі на тиждень, по дві години, в його службовому кабінеті після роботи.

Василь давно шукав зручного приводу для зустрічі з Вебером. Дзвонити йому додому чи на роботу не хотілося. І раптом сам Вебер подзвонив йому в контору і сказав, що хотів би побачитися з ним.

— Будь ласка! — відповів Василь. — Для давніх друзів мої двері завжди відчинені. Приїздіть коли хочете.

— Якщо не заперечуєте, я зайду до вас зараз на кілька хвилин, — сказав Вебер.

Чому він такий необережний? Подзвонив по службовому телефону, наважився побувати тут серед білого дня? Василеві зробилося якось тривожно після цього дзвінка.

Не минуло й півгодини, як прийшов Вебер. Сівши в крісло, витер платком спітнілого лоба, сказав, що сьогодні душно, як у липні, потім спитав:

— Ніхто не може підслухати нашу розмову?

— Я часто перевіряю кабінет, чи нема десь апарата підслуховування. Але все ж можливо, — тихо відповів Василь.

— Як же бути? Мені треба побалакати з вами.

— Якщо маєте час, ходімо в парк. Зараз, крім бабусь і дітвори, там нікого нема, — сказав Василь.

Кілька хвилин вони посиділи, погомоніли, потім Вебер підвівся з крісла. Василь і собі встав, щоб провести друга. Вони разом вийшли на вулицю і попростували Шарлотенбурзьким шосе до славнозвісного «Функтуруму». Там, у далекому і безлюдному кутку парку, сіли на лаву.

— Коли ви поїхали, мене знову викликали в гестапо, — сказав Вебер, — і попросили розповісти про вас усе, що я знаю і про що ми розмовляли з вами під час останньої нашої зустрічі. Я повторив, що ви типовий бізнесмен і тільки про те й думаєте, як нажити більше грошей. Поцікавилися, як ви ставитеся до режиму. Я відповів, що в нас не було розмови на цю тему, але мені здається, що ви, як і більшість янкі, людина обмежена і навряд чи цікавитесь політикою. Здається, я переконав їх у цьому, а проте, вони поклали за вами стежити. Один з них висловив думку, що слід було б завербувати для цього якогось вашого службовця. Будьте обережні, вони не дадуть вам спокою!

— Дякую за попередження. Вони вже порпалися в