Читати книгу - "Я знайду тебе, Макс Дикий"

63. Макс. Ліземо в саме пекло?

Сьогодні дії переслідувача не надто відрізняються від його вчорашніх дій. Він так само слідкує за Мариною з машини. А ми займаємо таку позицію, де нас не надто видно. Крім того, ми на іншій машині, бо безпека, авжеж, понад усе. 

Коли переслідувач "доводить" Марину до маршрутки і впевнюється, що та їде в напрямку будинку, він так само звертає на іншу вулицю. Сьогодні пʼятниця і тому на дорогах більше машин, тож наша машина не привертає стільки уваги, як минулого разу.

— Сьогодні ми відслідкуємо, куди він їздить, — кажу я. 

— Можливо, там знаходиться Катя чи інші його жертви? — припускає Аліна. 

— Так, — я киваю. — Тому ми маємо бути дуже обережними і не видати себе, бо так ми можемо наразити їх на небезпеку. Ми прослідкуємо, куди він приїде, а потім почекаємо, коли він поїде назад, в місто. Коли він поїде, ми зайдемо на його територію і будемо шукати дівчат. 

 — Дуже сподіваюся, що він приведе нас саме туди, де вони знаходяться… — зітхає Аліна.  — А то буде образливо, якщо наші очікування знову не справдяться. 

— Я теж сподіваюсь, що ми знайдемо їх, — киваю я. — Зараз я дійсно відчуваю, що ми підібрались дуже близько. Скоро ми розплутаємо цей клубок таємниць…

***

Ми дійсно заїжджаємо в черговий дачний кооператив, точніше, як і минулого разу, заїжджаємо на холм так, щоб відслідковувати нашого підозрюваного. 

Бачимо, що він прямує до дачі біля самісінького лісу. Дача стоїть ніби відокремлено від кооперативу, навіть звідси дуже погано видно, що там, бо вся територія вкрита деревами та кущами. 

Я дістаю з бардачка бінокль і намагаюсь подивитись на територію, але майже нічого там не бачу, дерева все загороджують.

— Видимість дуже погана, — я простягаю бінокль Аліні.

— Ну, дорога тут лише одна, тому ми все одно побачимо, коли він буде повертатися назад, — відповідає вона. 

— Якщо знайдемо хоч щось підозріле — маємо одразу викликати поліцію, — кажу я. — Гратись з маньяком не будемо, він надто небезпечний.

— Так, — вона трохи здригається.

Деякий час ми сидимо в машині, а наш підозрюваний все не повертається до машини. Проходить перша година, друга…

— Що ж він там так довго робить, — я знов дивлюсь в бінокль, однак в нього все так само нічого не видно.

— А раптом там все ж була якась інша дорога, і він поїхав по ній? — виникають сумніви в Аліни. 

— Ні, — я хитаю головою. — На картах нема жодних інших доріг. Він має виїхати звідси.

І дійсно, коли вже ми починаємо трохи нервувати, машина підозрюваного виїжджає з території.

— Ну ось, бачиш? — я усміхаюсь. — Треба було просто почекати.

 — Добре, що ти такий терплячий, — усміхається вона у відповідь. 

Наш підозрюваний виїжджає до основної дороги і їде назад, в сторону міста.

— Давай почекаємо хвилин пʼятнадцять, а потім підемо туди. На машині підʼїжджати не будемо, раптом в нього там камери, — пропоную я. — Знайти людину з відео важче, ніж машину. А нам все одно доведеться виходити. 

— Слушна думка, — Аліна киває. 

— І в бардачку є шарф, намотаєш на обличчя, — додаю я. 

Вона дістає шарф і питає:

— А ти? 

— Ще є кепка, — я також простягаю руку до бардачка і дістаю стару кепку. — Ну, вона прикриє гірше, але якщо камери зверху, а зазвичай вони зверху, то цього теж буде достатньо.

— Я так хвилююся, — тихо каже Аліна. — Звичайно, мало шансів, що моя сестра досі жива, і все ж…

— Може, краще залишишся тут? Я сходжу сам, певно, так буде правильно, — пропоную я.

— Ні, я хочу піти з тобою, — наполягає Аліна. 

— Добре, — я киваю. — Але тримай телефон напоготові, щоб в будь-яку мить викликати поліцію, постав на швидкий набір номер Маші. Чи у тебе його нема?

 — Здається, немає, давай я запишу…

Я киваю і простягаю їй мобільний з відкритим контактом "Маша, поліція". 

— Записуй і став на швидкий набір, і тоді вже підемо.

 — Готово, — каже вона. — Триматиму телефон в руці, щоб у разі чого швидко зреагувати…

— Візьми ще це, — я дістаю з другого бардачка, того, що між нашими сидіннями, шокер і рукавички, і простягаю Аліні. — Це в другу руку, в праву. — Але спочатку вдягни рукавички, щоб не змазати картину поліції. Я теж вдягну.

 — Ну, тепер ми серйозно озброєні, — усміхається Аліна, вдягаючи рукавички і беручи шокер.

Я бачу, що вона дуже бліда попри свої слова та усмішку. 

— Шкода блін, що другого шокера тут нема, я це не продумав, — кажу я, також вдягаючи рукавички. — Але ще є кастет, — я витягаю кастет і вдягаю його на праву руку. — А це теж нормальна зброя.

 — Ти думаєш, у нього може бути спільник?

— Ні, — я хитаю головою. — Такі люди зазвичай діють поодинці. Але якщо там є камери, він може зʼявитись доволі швидко, хвилин за двадцять-тридцять. Тому ми маємо діяти дуже точно і не бути надто повільними.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍