Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"

Глава 14.4

Пізно... Аден вже відкрив двері, і я почула глухий вигук:

– Треба ж, який сюрприз! Пане Яров, – в голосі звучала явна насмішка.

Я завмерла посеред передпокою. Поверх плеча Адена Яров дивився на мене. Зібраний, похмурий, з янтарно-поблискуючими очима. Чорт! Та він зараз на межі трансформації!

– Геть з дороги! – процідив альфа, перемістивши погляд на вампіра. – Я прийшов не до тебе.

– Схоже, ви зовсім забули про манери, пане Яров, – вкрадливо промовив Аден, навіть з місця не рушивши. – Для початку будьте ласкаві повідомити, що вас привело в оселю моєї нареченої в такий час.

– Нареченої, значить? – голос альфи злегка затремтів, в очах промайнув такий біль, що у мене в животі все скрутило.

– Аден, будь ласка, пропусти його, – пробелькотіла я, відчуваючи, як холонуть руки і мене знову починає трусити.

Вампір кинув на мене чіпкий погляд, але все ж посторонився, пропускаючи непроханого гостя. Ярів зробив кілька кроків до мене, і тільки зараз я помітила в його руках мою сумку і якийсь згорток.

– Вирішив повернути тобі речі, – продовжуючи дивитися на мене тим же важким болісним поглядом, промовив він. – Твою сумку й одяг.

– Так, значить, все ж таки я був правий, – почувся за його спиною оманливе-м’який голос Адена. – У викраденні Венди не обійшлося без вас, пане Яров.

– Не було ніякого викрадення, – здушено промовила я, дивлячись, як вампір обходить альфу і встає трохи в стороні. – Я сама туди поїхала. Гостювала у сестри.

– Вендо, – трохи іронічно сказав Аден, – не обурюй нас обох брехнею. Я завжди можу зрозуміти, коли ти говориш мені неправду.

У мене вся кров відлила від щік. Я безпорадно переводила погляд з Ярова на вампіра.

– Прошу тебе, Аден... – нарешті видавила з себе, обхоплюючи плечі руками. – Давай залишимо все як є. Я не хочу, щоб хтось постраждав.

– Все буде так, як ти хочеш, мила, – на губах вампіра з’явилася легка усмішка.

Він встав поруч зі мною і обійняв, пригортаючи до себе.

Обличчя Ярова спотворилося, плечі почали розширюватися, збільшуючись в розмірах. Я з жахом замотала головою, лише поглядом благаючи його припинити. Альфа з шумом видихнув і опустив голову. Коли знову підняв на мене очі, ніщо в ньому не вказувало на те, наскільки він був близький до втрати контролю. Більше того, на обличчі взагалі ніяких емоцій не читалося. Він простягнув мені речі, і я механічно їх прийняла. По тілу пробігла тепла хвиля, коли наші руки випадково зіткнулися. В серці защеміло, а до горла підкотив ком.

– Бажаю вам щастя, – промовив Яров без всякого виразу і рушив до дверей.

В цей момент здалося, що у мене вирвали серце. Настільки сильний і потужний відгук виник від усвідомлення того, що він йде з мого життя назавжди. З жахом зрозуміла, що навіть тоді, коли бігла в ночі подалі від поселення, коли наполегливо відкидала саму думку, що хочу там залишитися, в глибині душі жевріла надія, що Яров цього не допустить. Наздожене, поверне, знову буде дратувати своєю владністю і обеззброювати несподіваною поступливістю, доводити до нестями своїми ласками, одним своїм виглядом. А тепер... Тепер раптом усвідомила, що такого і справді ніколи більше не буде. І чому від цього весь мій світ розлетівся вщент і важко навіть дихати?!

Боляче! Як же нестерпно боляче! До такої міри, що жити не хочеться! Вже не кажучи про те, щоб взагалі щось робити, будувати подальші плани.

Навіщо мені все це, якщо навколо залишиться лише порожнеча і нестерпний, роздираючий на шматки серце біль?!

– Ти так сильно любиш його? – почувся задумливий голос Адена, який продовжував утримувати за плечі. Усвідомила, що зараз він відчуває мої емоції. Все, що відбувається у мене всередині. Але як же на це начхати! На все начхати! – Іди до нього, дівчинко, – несподівано з сумом промовив він.

– Ти не станеш утримувати? – я настільки була вражена, що вийшов якийсь здавлений писк. – І заподіювати шкоду зграї не станеш?

По губам вампіра ковзнула задумлива посмішка.

– Може, я не таке вже холодне чудовисько, яким ти мене вважаєш? Біжи, дівчинко. Сподіваюся, цей чоловік виявиться гідним тебе.

Я подивилася на нього майже шаленим поглядом і сіпнулася, вивільняючись з обіймів.

Відчуваючи, як за спиною наче крила виростають, кинулася з хати. Не помітила навіть, в який момент сумочка і згорток випали з рук, настільки перестала сприймати навколишню реальність. Залишився тільки запах. Рідний, улюблений. Той, що віддаляється від мене з кожною секундою. На ходу перекинулася, відчуваючи, як злітає махровий халат і залишається десь позаду. Разом з іншими думками.

Моя вовчиця летіла по дорозі, швидка і стрімка. Ніколи ще вона не відчувала такої легкості. Не відчувала втоми і сумнівів. Вона бігла до свого вовка. До того, хто єдиний зміг підкорити і стати центром її світу.

Машина Ярова все віддалялася, але вовчиця вперто бігла, знаючи, що не зупиниться ні за що у світі. А в якийсь момент відчайдушно і заклично завила. Голосно, протяжно!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍