Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Кавалло повертається до Беззоряного моря.

Закарі Езра Роулінз прикипів поглядом до тьмяного вогника, що сяє (неяскраво) значно нижче того місця, яке він уже вважав глибиною.

Що є протилежним страху висоти? Страх глибини?

До тьмяного світла, що пробивається сюди від міста, тінню тягнеться стрімчак. Хлопець не бачить жодного моста. Там, де він приземлився, світла небагато, воно радше нагадує місячне сяйво теплого відтінку.

Закарі не пам’ятає свого приземлення: він сповзав і сповзав, а потім нарешті зупинився.

Приземлився він на купу каміння. Нога болить, але хлопець, здається, нічого не зламав, цілими залишилися навіть його незнищенні окуляри.

Він простягає руку, щоб схопитися за щось і підвестися, і його пальці стискаються на чиїйсь долоні. Закарі відсмикує руку. Знову обережно простягає її — чужа долоня досі там, застигле продовження купи каміння, яка, схоже, аж ніяка не купа каміння. Неподалік від долоні є нога та щось кругле, схоже на пів голови. Підтягнувшись вище, Закарі кладе руку на відокремлене від тіла стегно.

Він стоїть серед моря поламаних статуй і скульптур.

Найближча до нього рука тримає згаслий смолоскип, ніби як справжній, а не вирізьблений з каменю.

Хлопець кладе меч собі під ноги й нишпорить у сумці, шукаючи запальничку й дякуючи Закарі з минулого за те, що той додав її до свого інвентаря.

Знадобилося кілька спроб, але зрештою смолоскип займається. Він дає вдосталь світла, щоб прокласти шлях, однак Закарі не знає, куди йому йти.

Він дозволяє гравітації керувати своїми пересуваннями, спускаючись із похилої поверхні в тому напрямку, куди легше йти. Під ногами соваються уламки статуй і скульптур. Закарі втримує рівновагу за допомогою меча.

На такій нерівній поверхні важко тримати і меч, і смолоскип, але хлопець не наважується розлучитися ні з тим ні з тим. Смолоскип потрібен йому, щоб освітлювати шлях, а меч здається таким… важливим. Поламані статуї посуваються, створюючи мініатюрну лавину з різноманітних частин тіл. Закарі впускає меч, випростовує руку — і наштовхується на щось м’якіше за камінь.

Череп під його пальцями не вирізаний зі слонової кістки чи мармуру. Це кістка з клаптями шкіри, яка колись укривала її. Пальці Закарі заплутуються в залишках волосся. Він боязко відсмикує руку, тягнучи за собою кілька поодиноких волосин.

Хлопець устромляє смолоскип у нетерпляче простягнуту руку статуї, щоб краще роздивитися те, що, можливо, не хоче бачити.

Тіло, що вже майже перетворилося на скелет, ховається серед уламків статуй і скульптур. Якби Закарі тримався на кілька кроків далі в будь-який бік, він нізащо б його не помітив, однак тепер відчуває сморід плоті, що розкладається.

Це тіло не загорнуте в спогади. Воно вбране в подерте лахміття. Той, хто колись жив усередині, зник і забрав із собою всі свої історії, залишивши самі лише кістки, черевики та шкіряні піхви на тулубі, що пасують до меча, якого всередині немає.

Закарі застигає, розриваючись між очевидною корисністю цих піхов і близькістю контакту з мерцем, необхідного для того, щоб дістати їх. Після внутрішніх суперечок він затамовує дух і незграбно відчіплює пасок від його колишнього господаря, розсипаючи в процесі кістки та гнилу плоть та проливаючи якісь незрозумілі рідини.

Раптом йому спадає на думку, що від нього тут, унизу, залишиться те саме, і хлопець щосили відганяє цю думку від себе, зосереджуючись на шматках шкіри й металу.

Вивільнені піхви на шкіряних ремінцях пасують до меча не ідеально, але досить добре, тож тепер не доведеться нести його в руках. Закарі витрачає кілька хвилин, щоб збагнути, як одягнути піхви поверх светра, і, шукаючи для меча місце, він урешті-решт прилаштовує його в себе за спиною.

— Дякую, — звертається до небіжчика хлопець.

Той не відповідає, мовчки радіючи можливості стати в пригоді.

Закарі далі прокладає собі шлях, шпортаючись на уламках скульптур. Утім, зараз уже легше. Він перекладає смолоскип з однієї долоні в другу, даючи рукам можливість по черзі відпочити.

Уламки скульптур меншають, чимдалі перетворюючись на гравій під ногами. Мармурова стежка переходить у щось, що можна назвати доріжкою.

А згодом доріжка перетворюється на тунель.

Закарі думає, що смолоскип, напевно, не світитиме там так яскраво.

Він не знає, як довго вже йде. Замислюється, чи це ще січень, якщо десь дуже далеко нагорі все ще падає сніг.

Хлопець чує лише свої кроки, дихання, серцебиття й потріскування вогню смолоскипа, який справді тьмянішає. Закарі це засмучує, адже він сподівався, що знайшов чарівний вічний смолоскип, а не звичайний, що із часом згасне.

Неподалік лунає звук, що його спричинив не він. Якийсь рух над поверхнею землі.

Звук не затихає, навпаки, гучнішає. Десь поряд рухається щось велике. За ним, а ось уже й поряд з ним.

Закарі обертається й дивиться вгору, звідки світло смолоскипа вихоплює велетенське темне око, оточене світлим хутром. Око спокійно дивиться на нього, а потім кліпає.

Хлопець простягає руку й торкається м’якенького хутра. Він відчуває рукою кожен вдих, гуркіт величезного серця, а створіння кліпає раз по раз і відвертається, дозволяючи світлові смолоскипа вихопити з темряви його довгі вуха й пухнастий хвіст, а потім зникає.

Закарі вдивляється в темряву, що згущується за велетенським білим кроликом. Невже це все почалося з книжки?

А може, це щось значно давніше? Мабуть, усе, що привело його сюди, значно-значно давніше.

Він намагається виокремити певні миті, намагається збагнути їх значення.

— Значення немає. Більше немає, — лунає голос, схожий на шепотіння леготу.

— Що? — уголос перепитує Закарі.

«Що?» Відлуння запитання відповідає йому знову і знову.

— Ти запізнився. Немає сенсу продовжувати, — каже хтось. Закарі тягнеться рукою за спину й, вихопивши з піхов меч, націлює його на темряву. — Ти знаєш, що вже помер. — Хлопець завмирає і прислухається, хай навіть не хоче цього. — Ти пішов на прогулянку в занадто ранню годину й упав від утоми та стресу, а потім почалася гіпотермія, але твоє тіло вкрилося снігом. Ніхто не знайде тебе до весни. Там так багато снігу. Твої друзі гадають, що ти зник, а насправді ти лежиш у них під ногами.

— Це неправда, — заперечує Закарі.

Його голос звучить не аж так упевнено, як йому того хотілося б.

— Маєш рацію, це неправда. У тебе нема друзів. А все це вигадки. Твій мозок кволо намагається захиститися. Розповідає собі історію про любов, пригоди й таємницю. Про все те, чого тобі бракувало в житті, але ти занадто переймався своїми іграми й читанням книжок замість того, щоб просто вийти на вулицю і знайти