Читати книгу - "Земля мертвих"

Собєскі наче висох. Мав фігуру підлітка. Мимохіть Корсо згадав, яким той був за життя: змарніла пика, крива усмішка, хижий беззубий вищир. Гом Соб.

— Жахливо, — промовив, стискаючи руки на висоті промежини, медик — справжній капелан або хлопчик, що хоче пісяти.

— Що саме? — роздратовано спитав Корсо.

— Я уважно стежив за ходом справи. Добре знав його. Вів медичну картку.

Тільки цього бракувало.

— То й що? — злостиво відказав Корсо.

— Йому, мабуть, не залишили часу, аби виправдатися як слід.

Слова санітара лунали урочисто, наче звуки соборного дзвону.

— Йому ж винесли вирок.

Чоловік ніяково усміхнувся, начебто до Корсо особисто.

— Годі, коменданте, ми з вами прекрасно знаємо, що справа заслуговувала більшого, ніж просто вирок, винесений після двогодинної суддівської наради.

— Однак, — пробубонів Корсо, — безневинним він не був.

— Але в чому саме полягала провина? — поцікавився медик і звів очі до неба, наче Бог міг йому відповісти особисто.

— Він здавався пригніченим останніми днями? — запитала Бомпар.

— Відмовився від їжі, увесь час мовчав. Відсторонився від усього і…

— Якусь цидулку лишив абощо? — перервав його Корсо.

Чоловік поглянув на кожного з них, мабуть, для більшого ефекту, а тоді промовив:

— Лишив, але щось цікавіше.

Він ступив до шафи з ліками, яку відчинив кількома різними ключами. Сейф як джерело полегшень, хімічних снів і штучних марень…

Вони побачили цілу низку сірих пластикових шухляд з етикетками або намальованими маркером позначками. Санітар відсунув одну з них і витяг опечатаний мішечок.

Повернувся й поклав його на тіло, між застиглими складками рядна.

— Що це? — здивовано спитала Бомпар.

— Кабель, на якому він повісився.

Корсо вже збагнув: крізь прозорий папір виднівся кручений електричний дріт у пластиковій оболонці, що мав на кінці схожу на зашморг петлю. Коп відразу впізнав улюблений вузол убивці зі «Сквонка» — розімкнену вісімку для позначення «нескінченності й потойбіччя».

Але цього разу вісімка виявилася замкненою.

Собєскі залишив їм звістку: низка вбивств завершувалась самогубством.

85

Погана думка — як вада. Якщо вона вже є — годі її позбутися.

Того ж дня Корсо силувався додзвонитися до Клаудії Мюллер по мобільному. Вона не відповідала. Він не знав, чому хотів з нею говорити. Аби висловити співчуття? Вони б звучали нещиро. Витягти з неї ще якусь інформацію? Не на часі. Клаудія, звісно, вважала, що її вчитель помер через нього і тільки через нього: впертого й дурнуватого копа Стефана Корсо.

Хай там як, але в четвер 7 грудня, рано-вранці, він вирішив до неї завітати. Перед тим довідався, що Клаудія Мюллер мешкає тепер на вулиці Міроменіля. Один раз можна — тож він сів у метро на станції «Данфер-Рошро» й накупив найвідоміших газет, аби рознюхати, чим дихає преса. Думки розділили людей на два табори, що сталося також із Корсо та Бомпар: деякі вважали, що через самогубство Собєскі визнав свою провину, інші ж, навпаки, стверджували, що він так учинив із відчаю, бо йому винесли несправедливий вирок.

Про петлю ніхто не знав — інформація не потрапила на шпальти. Але й тут не все було зрозуміло. Здавалося: через вузол художник прилюдно визнавав свою вину. Однак той, хто добре знав чолов’ягу, — а Корсо його знав, — міг би припустити, що він вирішив наостанок кинути виклик. Мовляв: «Цього ви від мене чекали? Тож маєте. Ось вам несподіванка: остаточний доказ, що всі ви — бісова банда йолопів».

Насправді ж Корсо вже не обходило, хто вбивав, хто збрехав, хто був мертвий. Він вирішив перегорнути сторінку. Собєскі повісився — і крапка.

Але йому несила було опиратися прекрасним чарам.

Насправді все було дуже просто: він хотів скористатися смертю художника, аби знову побачити Клаудію Мюллер. Погана ідея — як вада…

Її будинок не був одним із тих османівських палаців у VIIІ окрузі, що мали войовничий і поважний вигляд, — така собі вузенька кам’яниця, ззовні схожа на високу вежу.

Можна було обійтися без коду: вантажники заблокували розчахнуті двері. Корсо здогадався, що Клаудія сама їх сюди закликала… Він дістався нагору ґвинтовими сходами — такі будували навіть не в XIX, а в XVIII столітті, — повз просувалися хлоп’яги з пакунками й рамами в обгортках. Цікаво, чи Собєскі подарував Клаудії одну з картин. Але годі глузувати. Зараз не найкращий час для нісенітниць. Геть не найкращий.

Він уже минув третій поверх, як раптом, на півдорозі до наступного, спостеріг у напіввідчинених дверях саму Клаудію. Вона сиділа у вітальні на канапі, на якій досі лежали захисні повстяні покривала, і щось писала в мобільному. У яскравому світлі зимового дня, — на вікна ще не встигли повішати фіранки, — її профіль чітко виділявся на тлі небесної блакиті, наче вирізаний безжальними ударами леза, як на полотнах Фонтани.

Він замилувався. Випукле чоло впертої дівчини, прямий ніс, як у статуї, як за блаженної доби розквіту грецької культури, бездоганні лінії губ і брів, які могли б здаватися надто густими, але насправді лише додавали вишуканості усій постаті. Може, Клаудія мала чудову вдачу, буремне минуле, приховані чари — будь-що, але Корсо було байдуже. До неї його вабила саме її врода.

Катрін Бомпар, коли говорила про кохання, — а це траплялося з нею на диво часто, — казала: «Чоловікам подобається лише зовнішність, жінок цікавить тільки внутрішній світ. Ми полюбляємо плід і його смак. Вони ж задовольняються лушпинням».

Урешті-решт він наважився піднятися і, втупивши очі в Клаудію, сказав собі: «Хай буде лушпиння».

Вона побачила Корсо між напіввідчиненими дверима та вантажниками, що снували туди-сюди, й усміхнулася до нього — на такий подарунок він аж ніяк не сподівався.

Мимоволі зупинився на порозі, а тоді Клаудія вийшла назустріч. Вона дивилась якось розгублено — він не раз під час процесу спостерігав у неї такий погляд. Рішуча, хитра й кмітлива адвокатеса часом мала здивовані очі, наче вона чи то невпевнено, чи зачудовано пливла за течією.

Клаудія коротко привіталася, підштовхнула його до вітальні й зникла в кухні, аби приготувати чай. Чудеса та й годі.

Кімнатка була маленькою, але він здогадувався, що помешкання просторе, може, навіть двоповерхове. Багато простору вгору, мало — вшир. Меблі безладно стояли в різних місцях. Канапа, комод, бюрко… Стиль минулої епохи, але якої саме — він не знав.

— Сідай, — наказала вона, повернувшись до кімнати з тацею, на яку поставила чайник і дві філіжанки.

Знову на «ти». Але тепер