Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

вшанування та молебні на тисячах місць пам’яті, присвячених жертвам антирелігійного республіканізму. Розсудлива суміш релігії, світської влади та вшанування перемоги підсилювала монополію церковної влади в царині пам’яті й духовності. Оскільки Франко потребував католицизму навіть більше, ніж церква потребувала Франко (а як би ще він зміг утримати слабкі зв’язки післявоєнної Іспанії з міжнародною спільнотою та «Заходом»?), то, по суті, надав церкві необмежені повноваження щодо відтворення в сучасній Іспанії духу «Хрестових походів», який сповідував ancien régime[153].

В інших країнах Західної Європи Католицька церква мала рахуватися з конкурентними й ворожими претензіями на народну прихильність; але навіть у Нідерландах католицькі ієрархи почувалися досить упевнено, щоб відлучити від церкви тих громадян, які голосували за її опонентів з лейбористських партій на перших післявоєнних виборах. Навіть у 1956 році, за два роки до того, як смерть Пія ХІІ позначила кінець старого ладу, сім із десяти італійців регулярно щонеділі відвідували Службу Божу. Так само як і у Фландрії, в Італії церква була особливо популярна серед монархістів, жінок та літніх людей, які становили переважну більшість усього населення. Стаття 7 італійської Конституції, ухваленої в березні 1947 року, розсудливо затвердила умови конкордату 1929 року між церквою та Муссоліні: католицька влада зберігала вплив на освіту й наглядові повноваження в усьому, що стосувалося шлюбу та моралі. На настійну вимогу Тольятті за закон неохоче проголосувала навіть Комуністична партія, хоча це не завадило Ватикану оголосити анафему тим італійцям, які наступного року проголосували за ІКП.

У Франції католицька влада та її політичні прихильники почувалися досить впевнено, щоб вимагати особливих освітніх привілеїв у guerre scolaire[154], яка була почасти відлунням церковно-державного протистояння у 80-х роках ХІХ століття. Основним яблуком розбрату було старе питання про державне фінансування католицьких шкіл — вимога не нова, однак вдало обрана. Оскільки завзяття, яке підживлювало антицерковні рухи ХІХ століття і у Франції, і в Італії, і в Німеччині, здебільшого вивітрилося або ж трансформувалося в нові ідеологічні конфлікти, саме вартість і якість освіти для дітей були одним із небагатьох питань, які могли одержати підтримку навіть найбільш непостійних парафіян.

У 1940–1950-х роках серед усіх європейських релігій лише католики нарощували кількість активних парафій. Почасти це було зумовлено тим, що тільки Католицька церква мала прямий зв’язок з політичними партіями (котрі в деяких випадках були зобов’язані їй за підтримку) — у Німеччині, Нідерландах, Бельгії, Італії, Франції та Австрії; а частково й тим, що католицизм був традиційно поширений у тих регіонах Європи, які в ті роки змінювалися найповільніше. Але найважливіше те, що Католицька церква могла запропонувати своїм парафіянам те, чого в той час бракувало найбільше: відчуття тяглості, безпеки та певності у світі, який за останнє десятиліття безжально змінився, а в прийдешні роки мав зазнати ще карколомніших трансформацій. Саме своєму зв’язку зі старим ладом, ба навіть жорсткому протистоянню сучасності та змінам, Католицька церква завдячувала особливій привабливості, яку вона мала в роки перетворень.

Різноманітні протестантські церкви Північно-Західної Європи таких принад не мали. У Німеччині значна частка некатолицького населення тепер перебувала під комуністичною владою; позиція німецьких євангелічних церков у будь-якому разі дещо ослабла через їхній компроміс із Гітлером, що частково засвідчувала Штутгартська декларація провини, яку в 1945 році підготували протестантські лідери. Але головною проблемою було те, що, як і всюди, у Західній Німеччині протестантські церкви пропонували не альтернативу тогочасному світу, а радше спосіб гармонійного з ним співіснування.

Духовний авторитет протестантського пастора чи англіканського вікарія зазвичай не протиставляли авторитету держави, а радше позиціонували як її молодшого партнера: це було однією з причин, чому протестантські церкви Центральної Європи в ті роки були неспроможні витримати тиск комунізму. Але в час, коли західноєвропейська держава набувала набагато більшої ваги як духовний та фізичний вартовий своїх громадян, різниця між церквою і державою як інстанціями, що виносили вердикт щодо суспільної поведінки та моралі, ставала дедалі розмитішою. Отже, кінець 1940-х і початок 1950-х років постає як перехідна доба, у якій традиційні норми суспільної поваги й атрибути статусності та престижу все ще зберігали авторитет, але сучасна держава як законодавець суспільної поведінки вже почала витісняти церкву і навіть класові норми.

Характер доби добре відображає брошура-інструкція («Розважальні програми ВВС», Посібник для авторів і продюсерів, 1948 рік), видана для внутрішнього користування працівникам ВВС у 1948 році. Державна телерадіокомпанія вирішила відкрито взяти на себе моральну відповідальність: «Вплив, який [ВВС] може справляти на своїх слухачів, величезний, а отже, корпорація несе відповідно велику відповідальність за високий стандарт смаку». Жарти про релігію були заборонені, так само як і абревіатура «B. C.», що означала старомодний музичний смак[155]. Про згадки про «туалети» й жарти про «жіночних чоловіків» не могло бути й мови. Письменникам забороняли використовувати жарти, які набули популярності в малопристойній воєнній атмосфері, або робити фривольні двозначні натяки на жіночу білизну, наприклад, щодо «вовняних трусів». Будь-які сексуальні алюзії зазнавали цензури — не можна було говорити про «кроликів» чи подібні «тваринні звички»[156].

Ба більше, членам Парламенту не дозволяли виступати на радіопередачах, які могли бути «негідними чи невідповідними» статусу публічних осіб. Жарти або зауваження, які могли спровокувати «страйк чи промислове невдоволення», заохочувати «торгівлю на чорному ринку, дурисвітів та крутіїв», також були заборонені. Ці вирази — «дурисвіти», «крутії», які позначали типів, що мали погану славу, та дрібних шахраїв; «чорний ринок», який широко номінував мережу продавців і покупців, які діяли в обхід нормування й інших обмежень — щонайменше показують, як Британія кілька років жила в тіні війни. У 1950-х роках ВВС висловила догану Пітеру Ітону, продюсеру популярної гумористичної радіопередачі The Goon Show, бо він дозволив сцену, в якій «майор Денніс Бладнок» (роль якого озвучив Пітер Селлерс) отримав орден Британської Імперії за те, що виніс сміття у розпал битви (а також тому, що він дозволив актору «імітувати голос королеви, яка нібито відганяє голубів на Трафальгарській площі»).

Такі суворі обмеження в дусі високочолого едвардіанського реформаторства, очевидно, вирізняли саме Британію. Але ця атмосфера була знайома мешканцям усього континенту. Школи, церкви, державне радіо, упевнений та повчальний тон авторитетних газет і навіть жовтої преси, а також виступи та вбрання публічних осіб усе ще пов’язували європейців зі звичаями та правилами минулого. Ми вже зауважували, скільки політичних лідерів того часу представляли попередню епоху: британця Клемента Еттлі цілком можна було уявити у вікторіанській місії до промислових трущоб, і взагалі доволі логічно, що прем’єр-міністр, який очолював перехід Британії до сучасної держави добробуту, почав свою державну кар’єру, працюючи