Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Покликати командира. - гаркнув стражник.

Ще не встиг він домовити, як командир з’явився нагорі. Шолом він тримав у руках. На чорних латах красувалася і майоріла червона пов'язка. Кандидат у легендарні.

- Ласкаво просимо до нашого табору. - сказав він, крокуючи по помосту і спускаючись вниз. - Хто ви і чого хочете?

- А то ти не чув? - розвела руками Ейр.

Максуд повернувся до неї, взяв за плечі і заштовхав глибше в групу, узяв за руку Дезіре і витяг її на місце Ейр.

- О, яка зустріч. - усміхнувся командир.

- Не могла дочекатися. - усміхнулася у відповідь Дезіре своєю найяскравішою і найчарівнішою усмішкою.

Запанувала тиша. Тревізо здивовано дивилася то на свого командира, то на командира чемпіонів.

- Мене звуть Максуд. І я збираю військо. - вирішив покінчити з офіційною частиною Максуд.

- І хто вже є у твоєму цьому війську? - запитав чемпіон.

- Загін Химерниць. Водоноси. Подрібнювачі.

- Подрібнювачі? - здивувався чемпіон. - Твій воїн виграв поєдинок? Хм, цікаво.

- Він сам виграв поєдинок. - долинув голос Ейр.

- То хто ж цей могутній воїн, що переміг подрібнювача? - чемпіон вдав, що не почув вигук Ейр. - Невже ця струнка і тендітна Химерниця самої Зими?

Дезіре вдала, що вона збентежена. Нехай дідуган порадіє.

- Думаю, похмурі теж мають стати на наш бік.

Під час цього вислову чемпіон різко повернув голову до Максуду. Неприродно різко, як видалося Жазель. Знову тиша. Він вивчаючим поглядом окинув воїна з голови до ніг. Напевно, ніяк не міг зрозуміти, за рахунок чого той зміг перемогти одного з подрібнювачв. Якщо цьому воїну вдасться залучити на свій бік ще й похмурих, тоді це стане насправді сильна армія. Чемпіони, похмурі та подрібнювачі. А про Химерниць і так усі знають, на що вони здатні.

- Що на рахунок майстрів? - перервав тишу чемпіон.

- Майстрів? - Максуд здивовано підняв брови, пригадуючи роди драйтлів.

- Маленькі такі, пухленькі. Ті, яких сьогодні вранці люди не схотіли прийняти до себе. - пояснив чемпіон, дивлячись на Дезіре.

Маленькі, пухленькі. Майстри. Довго думати Максуду не довелося. З такими підказками.

- Будівельники? Я обов'язково до них зайду.

- Завербуєш будівельників, тоді й поговоримо. - повідомив чемпіон, і розвернувся.

- Далеко не йди. - кинув йому Максуд, теж розвертаючись.

Жазель швидко розвернулася за своїм командиром. Вона хотіла вибити собі місце поряд із ним. Трохи поштовхавшись з Ейр, це вийшло.

- Майстри такі важливі? - запитала дівчина, показуючи язика сабазадонці.

- Для нього – ні. - просто відповів Максуд.

- Тоді... тоді я не розумію. Для чого він так сказав? - здивувалася Жазель.

- Дурниця. - пролунав голосний голос Амайанти. - Це ж чемпіони. Все має бути по-їхньому.

- Все одно не розумію. - похитала дівчина головою.

- Він згоден піти з нами. - пояснив Максуд. - Але йому потрібно зробити це хоч на якихось, але на його умовах. Якщо ми домовимось із будівельниками, він почуватиметься переможцем, адже, на його думку, він змусив нас це зробити. А ми прийшли до нього з доповіддю, що виконали його умову. Він вищий за нас. Якщо в нас нічого не вийде, то ми знову прийдемо до нього і проситимемо і благатимемо їх приєднатися до нас. Він в першому і другому випадку у виграші.

Дівчина трохи помовчала, кліпаючи віями.

- А на вигляд дурень дурнем. - надулася Жазель, яка сама не змогла розгадати причини такої поведінки чемпіона.

- Як і ти з Максудом. - засміялася звідкись зверху дівчина в золотому. - Хоча ні, ти не тільки на вигляд.

Амайанта залилася реготом. Її веселий дзвінкий сміх був настільки заразливий, що Жазель довелося прикрити посмішку рукою і прокашлятися. Вона кинула погляд на Максуда, той широко посміхався, видаючи рідкісні смішки.

- Ідіоти ви тут усі. - все ніяк не могла заспокоїтися Амайанта, вона стирала сльози сміху рукою з щоки. - Тупий і… а як буде “тупіший” у жіночому роді?

Сміх Амайанти ще довго розносився у вухах Максуда та Жазель.

- Дезіре, де табір будівельників? - воїн глянув через плече назад.

- Трохи далі і ліворуч. - відповіла дівчина.

- Ніхто не любить спізнюватися. А то можна й запізнитися. - Амайанта спускалася з висоти.

Максуд скривився і швидко перейшов на біг. Чому золота дівчина не могла сказати про все прямо? Він біг з усіх ніг. Група, побачивши такий ривок воїна, помчала за ним. Химерниці запалили очі, Ейр та Звір вийняли мечі. Жазель пересунулася ближче до Сандрін. Вона боялася спитати, що сталося. Краще не знати. Головне, швидко вмерти. Клерк подивилася на дівчину у золотому. Та повернула вліво і Максуд відразу змінив свій напрямок руху. Виходить, будівельники йдуть. Вона побачила їх після двох хвилин шаленого темпу. Величезний табір. Близько ліворуч знаходилися війська амаліонів. Вона навіть могла розглянути деякі обличчя. Самі будівельники тримали в руках усі свої речі, які не помістилися на возах, запряжених мулами. Схоже, вони через дві хвилини стали б на бік синьопиких.

- З ким я можу говорити? - могутній голос Максуда змусив усіх зупинитися і притихнути.

Жазель не почула в ньому навіть натяку на задишку. Сама вона зупинилася, зігнулася і хапала повітря ротом. Серце, здавалося, вискочить із грудей. У неї навіть не було сил дивитися на решту членів групи.

- Ви вже говорили. Двічі, ясно давши нам зрозуміти, що притулку нам не бачити. - вперед вийшов невисокий чоловік у віці.

Його густі сиві брови, мабуть, заважали йому бачити білий світ. Волосся розпатлане, одяг брудний. Що ж вони будують? Вбиральні під землею? Інших варіантів Жазель просто не бачила.

- З тобою говорили дурні. - Максуд схилив голову, у вітальному поклоні. - Моє ім'я Максуд. І я прийшов просити тебе приєднатися до мого війська.

Старий будівельник нахилився вліво, щоб заглянути за спину Максуда.