Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

97. Тиха обітниця

Це була ніч без слів.

Лія заснула швидше, ніж завжди. Її дихання — рівне, м’яке, як гобелен тиші. Андрій з Мартою не вмикали світла. Лише приглушене сяйво від лампи в дитячій кімнаті — мов сигнальна нота, яка вказує: тут спить музика.

Вони вийшли надвір. У дворі — стиглий спокій. Небо було глибоке, темно-синє, зірки — яскраві, ніби чекали на них.

Марта загорнулась у плед. Андрій тримав термос з трав’яним чаєм. Вони не говорили. Лише дивилися вгору.

— Ти чуєш? — нарешті прошепотала вона.

— Що саме?

— Як мовчить усе. І водночас — звучить.

Тиша не була пустотою. Вона була наповненою. Як ті паузи між акордами, що тримають напругу довше, ніж самі ноти.

— Ми колись так стояли, — згадав Андрій. — Ще до всього. Після бурі. Після першої ночі у філармонії.

— Але тоді — ми боялися. Тепер — ми знаємо.

І це була правда. Бо ці двоє вже не питали «чи залишишся?», не думали «чи вистоїмо?», не шукали гарантій. Вони жили в тому, що вже доведено. Справами. Мовчанням. Випробуваннями.

— Що ти скажеш, як нас колись спитають: у чому була ваша любов?

— У цій тиші, — відповів Андрій. — Бо вона нічого не вимагала. Але давала все.

Він простягнув руку. Вона взяла її — як щось знайоме, своє. Не як на початку. А як тепер: тихо. Без емоцій. Але з корінням.

Їхні погляди не зустрілись — не було потреби. Бо все вже було промовлено у нотах, записах, у дитині, що спала за скляною стіною.

У цій ночі не було кульмінації. Не було «і жили вони довго і щасливо». Лише — були. Разом. І достатньо.

— Можна я не обіцяю більше нічого? — прошепотала вона.

— Можна, — відповів він. — Бо вже не треба.

Бо тиха обітниця — це не клятва. Це життя, яке просто… звучить поруч.

Без слів. Без нот. Але — у вічному ладі.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍