Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

98. Мелодія любові

Здавалося б — нічого нового. Вони вже не грають щодня, не виступають, не планують гастролей. Лія росте — сміється, вчиться стояти, любить торкатися клавіш, але більше цікавиться шурхотом сторінок, ніж гамами.

Але саме тепер — у звичності, у повсякденному — почала звучати справжня мелодія любові.

Це не були великі жести. Не вірші, не квіти, не сценічні кульмінації. Це було те, що залишилось, коли все інше минуло.

Марта щоранку прокидалась трохи раніше, робила чай, вмикала запис “Symphonia di due anime” — як колискову для дня. Андрій виходив надвір, зрізав кілька яблук, перевіряв сад. Потім вони разом снідали — мовчки, із поглядами, у яких була історія довжиною в цілий роман.

Одного разу до них завітав молодий журналіст. Хотів узяти інтерв’ю для музичного журналу.

— Як вам вдається зберігати таку любов? — запитав він.

Андрій відповів не одразу.

— Ми не зберігали її. Ми її жили. А вона — лишилася.

Марта усміхнулась.

— Іноді любов — це не почуття. Це інструмент. Якщо правильно його тримати, він звучить навіть тоді, коли мовчиш.

Журналіст не записав усе дослівно. Але в статті написав:

“Їхня любов — як музика, яку ти чуєш не в залі, а в собі. Не тому, що вона гучна. А тому, що вона справжня.”

 

Цього ж вечора, Андрій сів за піаніно. Марта — поруч із ним. Вперше за кілька місяців вони грали не для когось. І навіть не для себе. А для неї — для Лії, яка сиділа на килимку й сміялась, слухаючи кожен звук, ніби він народжений спеціально для неї.

Марта грала ніжно, трохи іронічно — як мати, що грає казку. Андрій — глибоко, з паузами, як батько, який не хоче поспішати з жодною фразою.

І ця мелодія була новою. Не записаною. Не названою. Але така, що залишиться в пам’яті всіх трьох.

Коли вони закінчили, Лія поплескала руками.

— Вона розуміє, — сказала Марта.

— Вона вже частина цієї музики, — відповів Андрій.

І тоді вони обнялись — не як закохані. А як творці однієї мелодії.

Не для слави. Не для історії.

А для життя.

Бо справжня мелодія любові — не гучна. Вона тиха, як дотик. І вічна, як дихання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍