Читати книгу - "Спокута сатани"

втратили будь-яке почуття сорому. Гнані злочинною пристрастю, Ви принизили себе перед чоловіком, який зневажає Вас, який, маючи щиру, шляхетну натуру, ненавидить Вас за Вашу віроломність та лицемірство. Я не маю пробачення для того зла, якого Ви мені заподіяли, для образи, якої Ви завдали моєму імені. Судити Вас я залишаю Вашій совісті, якщо тільки Ви її маєте, а це є сумнівним. Жінки, подібні до Вас, рідко коли мучаться докорами сумління. Чиніть, як можете і хочете, − я байдужий до Ваших дій і, зі свого боку, постараюся забути про Ваше існування.

Ваш чоловік, Джеффрі Темпест.

Цього листа, складеного й запечатаного, я звелів передати дружині до її апартаментів. Покоївка повернулась і сказала, що віддала листа, однак відповіді не було: її милість мають сильний головний біль і навряд чи вийдуть із кімнати.

Якомога ґречніше я висловив жаль із цього приводу, чого служниця, звичайно, і сподівалася від чоловіка своєї пані. Потім, наказавши Моррісові спакувати мою валізу, я поспіхом поснідав із Лючіо; ми здебільшого мовчали, оскільки я не бажав, щоб слуги мали підозри, ніби у нас щось негаразд. Я пояснив їм, що мене та мого приятеля викликають до Лондона у невідкладній справі і ми будемо відсутні щонайменше дві доби, тож якісь термінові повідомлення чи телеграми слід надсилати до Артур-клубу.

Я зрадів, коли ми нарешті поїхали і високий мальовничий дах Віллосміру зник з очей. Сидячи у вагоні для курців, ми відраховували милі, які щомиті віддаляли нас від вбраних в осінні шати лісів поетичного Варвіку Тривалий час ми мовчали, вдаючи, ніби читаємо ранкові газети, − аж доки я не відклав нудний і втомливий аркуш «Таймс», після чого тяжко зітхнув, відкинувся назад і заплющив очі.

− Далебі, я щиро засмучений усім цим, − мовив Лючіо лагідно. − Мені здається, я приніс лихо. Краще було б, якби леді Сибілла ніколи не бачила мене!

− Авжеж, тоді б я ніколи не побачив її! − відказав я з гіркотою. − Адже це завдяки вам я вперше зустрівся з нею!

− Слушно! − він замислено глянув на мене. − Однак я перебуваю в дуже дражливому становищі: виходить майже на те, що я винен, хоча я зовсім не мав лихих намірів, запевняю вас! − Він усміхнувся, потім серйозно повів далі: − Справді, я раджу вам уникати скандальних пліток. Не заради мене − мені байдужісінько, що про мене говорять, − але заради дами!

− Заради себе я їх уникатиму, − сказав я роздратовано. − Найбільше я дбатиму про самого себе. Я вирушу у тривалу подорож.

− Так, їдьте до Індії, полювати на тигрів, − запропонував він, − або до Африки, вбивати слонів. Так часто чинять чоловіки, коли їхні дружини занедбують їхню гідність. Багато порядних відомих чоловіків перебувають нині в чужих краях!

Знову осяйна посмішка майнула на його обличчі, але я не міг усміхнутись у відповідь. Я сумно дивився у вікно, потяг мчав через голі осінні поля − пустинні, похмурі, як моє безрадісне життя.

− їдьмо зі мною на зиму до Єгипту, − вів далі він. − Вирушимо моєю яхтою, вона зветься «Полум'я». Ми прибудемо до Александрії, потім попливемо берегами Нілу; там ми забудемо про існування жінок, цих легковажних ляльок, або принаймні дивитимемось на них, як на іграшки для нас, вищих істот, − іграшки, які ми легко викидаємо.

− Єгипет, Ніл… − пробурмотів я; однак ідея сподобалась мені. − Зрештою, чом би й ні?

− Справді, чом би й ні, − погодився він. − Відвідаємо країну старих богів, країну, в якій жила моя принцеса, розбиваючи чоловічі серця! Може, нам пощастить відкрити мумію її останньої жертви − хтозна?

Я уникав його погляду. Згадка про жахливий крилатий предмет була мені огидна. Я майже відчував якийсь таємничий зв'язок між гидкою комахою та моєю дружиною Сибіллою.

Я був утішений, коли потяг прибув до Лондона; ми взяли екіпаж та занурились у самісінький вир столичного життя. Безперервний шум від їзди, барвистий натовп, крики продавців газет та омнібусних кондукторів − весь цей галас був приємний для моїх вух і розігнав на деякий час мої думки. Ми снідали в «Савойї» та забавлялися, спостерігаючи за модними світськими бовдурами: беззмістовними молодиками в колодках із високих комірів, здерев'янілих від крохмалю, та в наручних кайданах із так само здерев'янілих, недоладно перебільшених манжетів; легковажними нафарбованими, напудрованими жінками зі штучним волоссям та підмальованими бровами, які щосили намагаються уподібнитись до куртизанок; старезними матронами, що шкандибають на високих підборах, аби додати собі дівочої грації й у такий спосіб приховати прикру наявність товстого черева та огрядного бюсту; так званими денді та сімдесятирічними франтами, що мають дивні юнацькі забаганки і для їх задоволення по-цап'ячому стрибають, упадаючи за молодицями… Ці та подібні до них нікчемні особини нікчемної юрби проходили перед нами, наче маріонетки на сільському ярмарку, збуджуючи в нас глум і зневагу.

Поки ми пили вино, увійшов якийсь пан та сів до сусіднього столу. Віддавши розпорядження щодо сніданку, він розгорнув книжку, яку мав при собі, на закладеному місці й узявся читати з великою увагою. Я впізнав обкладинку: це була «Незгода» Мевіс Клер. Очі мої пойняло туманом, клубок підкочувався до горла; я ніби бачив світле обличчя, серйозні очі, ніжний усміх Мевіс − жінки, яка носила на чолі лавровий вінок, а в руках мала лілеї, квіти чистоти та спокою. О ці лілеї! Вони були для мене.

… des fleurs et rangs,

Avec leurs airs de sceatres d'anges,

De thyrses Lumineux pour doigts de séraphins, −

Leurs parfums sut trop furts, tout ensemble, et trop fins[34].

Я затулив очі рукою, однак відчував, що Лючіо спостерігає за мною. Тієї самої миті він лагідно заговорив, ніби прочитавши мої думки:

− Зверніть увагу, який ефект справляє справді цнотлива жінка на душу навіть кепської людини! Шкода, що таких жінок замало!

Я мовчав.

− Нині, − вів далі він, − жінки, немов курки на пташнику, здіймають галас про свої «права». їхнє найголовніше право, їхній найвищий привілей − скеровувати та оберігати душі чоловіків. Але цю місію вони здебільшого відкидають, уважаючи, що вона нижча від їхньої гідності. Аристократки уникають піклування про власних дітей, доручаючи це найманим слугам, а потім дивуються та ображаються, коли з їхніх дітей виходять йолопи чи негідники. Якби я був володарем держави, я б видав закон, за яким кожна мати була б