Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

хоч Єви він (Шеремета розводить руками) не має...

Зате скільки він читає,

Скільки знає... Боже мій!

Виривається громовиця реготу і захоплення. Посипались оплески. Варвара Сергіївна регоче до сліз. Не відомо, чого вона така весела. Семен Іванович також сміється і киває головою. Навіть директор, навіть Річицький — і ті сміються... Василь сходить зі сцени... Він дуже поважний. На обличчю ані рисочки легковажности. Це ще більше подобається публіці. Йому тепер не дають відсапнути.

— Біс! Біс! Да капо! — крики і оплески переходять у бурю... Це триває деякий час, бо Василь тим часом складає епіграму на іншого. Нарешті Гриб заявляє:

— Епіграма на нашого славного трибуна Гнатюка Миколу!

Знов оплески. Знов виходить Василь. Він повторює, але так

само поважно, всі рухи з попереднього:

Е! Гнатюк!.. Що наш Гнатюк?

Це розвага і бон-тон.

Це не Гриб і не... Мицюк...

У одній особі он

І Катон, і Ціцерон...

— Бравооооо! — ревуть хлопці. Всі плескають. Всім здається, що це дуже влучно. Гнатюк сам вдоволений, бо попереду Козенко був трохи збентежений. Але Гнатюк плескає й регоче.

— Добре, добре! — каже Семен Іванович.

— Харашо, єй Богу! — через сльози говорить Варвара Сергіївна. Коли вона дуже зворушена — мусить перейти на російську. А особливо захоплений Річицький. Він і не сподівався, що Василь зненацька виявить стільки знання клясики. Вдоволений також їжакевич, бо тут згадано історію. А директор то не може втриматись, щоб не реготати. Це нарешті зняло з нього маску суворости.

Тепер вже Василь не відчепиться. Від нього знов вимагають нового. Але на цей раз не Гриб, а він сам вибирає собі об’єкти. І коли публіка втихомирюється, він починає:

Гриб — Біленко — Валентин.

Це гучная троїця.

Кожний з них — то сим, то тим,

Як струна настроїться.

Один басом, баритоном, —

Славним тоном тенорком,

Кожним, кожним вечорком

На Туніках у Варвари

Тари-бари,

Трум-трум-трум!..

Зрив реготу. Особливо подобається це останнє — трум-трум-трум, що Василь висловив з особливим теплом і ніжністю. Потім почали падати також оклики: “На автора! На автора!” — Василь деякий час ніби не реагує, але виявилося, що він уже щось компонує. І коли домагання збільшились, він ще раз вийшов. На цей раз тон його підвищений і не такий поважний.

У поета Шеремети

Безліч лету, безліч лету!

В небо, в хмари він летить.

Поза хмарами шугає...

А як рими не хватає,

Він тоді, мов сич, кричить...

Надувається й гарчить,

Олівці всі загризає

І в... Овідія шукає...

— Ні. Це направду добре! — не витримує Річицький. Василь зовсім його купує. А після того, як Василь перечитує ще кілька подібних речей, вся публіка готова піднести його на руки. Це так і сталося. А спричинився до цього Семен Іванович. Він, видно, також у думці віршував, потім несподівано зривається — високий, гнучкий, як звичайно, розмахує руками. Учні зустріли його громом оплесків. Він закинув рукою пасмо довгого волосся і почав:

Як я бачу, з Шеремети

Маєм доброго поета.

Нам поетів дуже тра...

І за ці його прикмети

Ми поета Шеремету

Підкинемо на ура!

— Ура! Урааа! — кинулись всі до Василя, схопили його, як нечистий грішну душу, і не встиг він ахнути, як уже злетів разів із десять у повітря. Всі плескали, сміялися, збилися в гурт, стрибали. Василеві було смішно і ніяково. Він вирвався з гущі натовпу і зник у кущах.

Варвара Сергіївна запропонувала знов гру. Треба руху. Більше руху. Що має бути? Хтось пропонує турнір.

— А що це таке? — цікавиться Варвара Сергіївна. їй пояснили.

— Ні-ні... Щось таке, щоб грали всі. Хлопці і дівчата.

Хтось з дівчат викрикнув: “Горілого дуба! Горілого дуба!”

— Горілого дуба! — закричали дівчата. Варвара Сергіївна знає цю гру.

— Так. Горілого дуба, — сказала вона. — Я також граю, Семене Івановичу! Ви зо мною!

— Авжеж, — погоджується Семен Іванович і стає в парі з Варварою Сергіївною. Швидко творяться пари. Шеремета хоче також грати. Він виходить з кущів, і назустріч йому вибігає молоденька дівчина четвертої кляси у коротенькій спідничці. Це — Арабасова. Метке, бистре дівча, трохи розпещене, одне з тих, що хоче бути завжди на виднооці.

— Яз вами! — швидко каже вона і хапає Василя за руку. Василь байдуже погоджується, і вони біжать займати місце.

Пари стають одна за одною. Спереду хтось “горить”. Задня пара вибігає на два боки і, оббігши навкруги, мусить схопитися за руки. Той, що горить, намагається когось із них піймати. Той, що лишається, далі “горить”. Василь стоїть спокійно, але його партнерка крутиться безупинно. Він глянув на неї. Гарненький профіль з чорненькими бровенятами і волоссям, підстриженим стрішкою. Вона встає навшпиньки і шепче:

— Наставте вухо.

Василь наставляє. Вона йому до вуха шепоче:

— Кирочка вас любить...

— Аа! — відвертається Шеремета.

— Так-так, — киває голівкою Арабасова. У неї це виходить так просто і самозрозуміло. Потім вона знову шепоче Василеві:

— Складіть на мене віршика...

— Як ваше ім’я? — питає Василь.

— Люба.

Василь думає, а потім шепоче їй:

У нашої Любочки дві червоні губочки...

Хорошенький носик — і цього вам досить...

Люба прискає зо сміху.

— Прекрасно, прекрасно... ще, ще... — домагається Люба, але їхня черга бігти.

— Біжім! — крикнув Василь.

— Ловіть мене! — вже на бігу крикнула Люба, і вони побігли. Але Любочку відразу спіймали. Василь залишається “горіти”.

Горю, горю, поки згорю!

Кого люблю, того зловлю, —

говорить він, і вже хтось там ззаду біжить. Ов... Це досить швидкі. Василь ще не встиг зробити кілька кроків, як вони вже схопилися за руки. Василь “горить” далі. Він швидко проказує своє і кидається. Хто там? Якийсь хлопець і Кира. Василь кидається за нею. Вона тікає. На дорозі кущ. Вона звертає і хоче обминути. Василь біжить за нею. За кущем Кирочка чіпляється за щось і падає. Коротенька її спідничка розвіялась. Вона