Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

залишу трохи, коли від’їжджатиму.

Луїза підвелася зі стільця і стала поруч із нею.

— Я чула від Мері Пескоу, що ви знаєте назву кожної рослини, — сказала вона, — і лікували орендарів тут, у маєтку, від багатьох хвороб. У давні часи люди набагато більше зналися на таких речах, аніж сьогодні. Кілька старих досі вміють заговорювати висипи та бородавки.

— Я можу заговорити значно більше, ніж простий висип, — розсміялася Рейчел. — Навідайтеся до орендарів та спитайте самі. Наука про трави дуже давня. Я навчилась у своєї матері. Дякую, Джоне.

Джон приніс чайник із окропом.

— У Флоренції, — продовжила Рейчел, — я постійно заварювала tisana у себе в кімнаті й давала настоятися. Так краще. Потім ми виходили у дворик, сідали, я вмикала фонтан, і, попиваючи tisana, ми споглядали, як у басейн накрапає вода. Емброуз міг сидіти й дивитися на це годинами.

Вона налила воду, яку приніс Джон, у заварник.

— Я думаю над тим, — сказала вона, — щоб наступного разу, коли повертатимуся до Корнуолу, привезти з Флоренції маленьку статую, таку, яка стоїть в мене над басейном. Треба буде її пошукати, та впевнена, зрештою, я впораюся. Можна буде поставити її посеред нового нижнього саду, який ми тут будуємо, і зробити фонтан. Як гадаєте?

Вона повернулася до мене, усміхаючись, і помішуючи tisana ложечкою в лівій руці.

— Якщо ви так бажаєте, — відповів я.

— Філіпові бракує ентузіазму, — відказала вона Луїзі, — він або ж погоджується з усім, що я кажу, або ж йому взагалі байдуже. Іноді мені здається, що всі мої старання тут марні, терасова доріжка, кущі на плантації. Його влаштувала б простенька трава та багниста доріжка. Ось, тримайте свою чашку.

Вона подала чашку Луїзі, яка знову сіла на стілець. Потім передала мені мою, підійшовши до підвіконня.

Я похитав головою.

— Не бажаєте tisana, Філіпе? — спитала вона. — Але ж вона вам допомагає заснути. Раніше ви ніколи не відмовлялися. Це особливий рецепт. Я приготувала її вдвічі міцнішою, ніж зазвичай.

— Випийте за мене, — відповів я.

Вона стенула плечима:

— Собі я вже налила. Я люблю, щоб вона була настояна. А вашу доведеться вилити. Дуже шкода.

Вона нахилилася наді мною та вилила вміст чашки у вікно. Встаючи, вона поклала руку мені на плече, і до мене долинув запах, який я так добре знав. Не парфумів, аромат самої її сутності, її шкіри.

— Ви в порядку? — прошепотіла вона так, щоб Луїза не чула.

Якби всі знання, всі відчуття можна було знищити, я б погодився, тільки б вона лишалася, тримаючи руку на моєму плечі. Ніякого розірваного листа, ніякого таємничого пакетика в маленькій шухляді, ніякого зла, ніякої дволикості. Її рука ковзнула від плеча до мого підборіддя, і завмерла там у миттєвій ласці, яка, позаяк вона стояла між мною та Луїзою, лишилася непоміченою.

— Упертий ви мій, — сказала вона.

Я поглянув поверх її голови і побачив портрет Емброуза над камінною полицею. Його очі, юні та невинні, вп’ялись у мої. Я нічого не відповів, і відійшовши, вона поставила мою порожню чашку на тацю.

— Ну, що скажете? — спитала вона Луїзу.

— Боюся, — перепросила Луїза, — мені також знадобиться час, щоб уподобати її.

— Мабуть, — сказала Луїза, — кислуватий присмак підходить не всім. Не зважайте. Це прекрасний заспокійливий засіб для неспокійних душ. Сьогодні ми всі міцно спатимемо.

Вона усміхнулася та повільно відпила з власної чашки.

Ми ще трохи поговорили, десь із півгодини чи довше. Точніше, говорила Рейчел із Луїзою. Потім, устаючи та ставлячи чашку назад на тацю, вона сказала:

— Спека вже спала, хто прогуляється зі мною в саду?

Я мигцем глянув на Луїзу, яка, помітивши це, не відповіла.

— Я пообіцяв Луїзі показати старий план маєтку в Пеліні, який нещодавно знайшов. Там чітко вказані всі межі, і видно, що стара фортеця входить до земель маєтку.

— Гаразд, — сказала Рейчел, — можете перейти до вітальні або лишитися тут, як забажаєте. Я прогуляюся сама.

Наспівуючи якусь пісеньку, вона пішла до синьої спальні.

— Лишайся тут, — сказав я неголосно Луїзі.

Спустившись сходами, я пішов до контори, оскільки там, серед паперів, у мене дійсно був старий план. Я знайшов його у підшивці і повернувся через двір до будинку. Коли я підійшов до бокових дверей, які були недалеко від вітальні та виходили в сад, Рейчел саме вирушила на прогулянку. Вона не взяла капелюха, натомість тримала в руці розкриту парасольку від сонця.

— Я надовго не затримаюся, — сказала вона, — прогуляюся до тераси, хочу подивитися, який вигляд матиме маленька статуя в нижньому саду.

— Будьте обачні, — сказав я.

— Чому б це раптом? — спитала вона.

Вона стояла біля мене, парасолька спочивала в неї на плечі. На ній була чорна сукня з тонкого мусліну з білим мереживним коміром навколо шиї. Вона здавалася майже такою самою, як тоді, коли я побачив її вперше, десять місяців тому. Втім, тепер було літо. Запах свіжоскошеної трави витав у повітрі. Навколо сновигали в щасливому польоті метелики. На великих деревах за галявиною воркували голуби.

— Будьте обачні, — сказав я поволі, — прогулюючись під таким палючим сонцем.

Вона розсміялася й пішла далі. Я дивився, як вона перетинає галявину та підіймається сходами до тераси.

Я повернувся в будинок і, поспіхом піднявшись сходами, зайшов до будуару.

Луїза чекала на місці.

— Мені знадобиться твоя допомога, — сказав я поспішаючи, — та часу в нас нема.

Вона підвелася зі свого стільця й запитально поглянула на мене.

— У чому річ?

— Пам’ятаєш ту нашу розмову, яка сталася кілька тижнів тому, в церкві? — спитав я в неї.

Вона кивнула.

— Що ж, ти мала рацію, а я помилявся, — сказав я, — та річ не в цьому. Я підозрюю дещо значно гірше, але маю дістати переконливі докази. Здається, вона намагалася мене отруїти, так само, як отруїла Емброуза.

Луїза стояла мовчки, її очі розширилися від страху.

— Не важливо, звідки мені це відомо, — сказав я, — та докази можуть бути в листі від того чоловіка, Рейнальді. Я хочу обшукати її бюро і знайти його. Ти ж розумієш трохи італійською, вчила ж французьку. Удвох ми зможемо щось перекласти.

Я вже порпався в бюро, куди ретельніше, ніж минулої ночі при світлі свічки.

— Чому ти не розповів моєму батькові? — запитала Луїза. — Якщо вона справді винна, він зможе притягнути її до відповідальності.

— Мені потрібні докази, — відповів я.

Охайно складені документи, конверти. Розписки, рахунки, які точно стривожили б мого хрещеного батька, якби він їх побачив, та мені було байдуже, я гарячково сподівався знайти те, що шукав. Я ще раз спробував відчинити маленьку шухляду,