Читати книгу - "Діва Млинища"

на подвір’я, потім ішли до хати. Інші виходили й, постоявши, рушали з подвір’я. До нього підійшла якась жінка, може, дружина господаря хати.

— Ви-те, чєсом, ни Любин зєть?

— Зять, — згодився Назар.

— Я то думаю, вроді схожий. А де ж Таня і Люба?

— Завтра на похорон приїдуть.

— І то добре, — сказала жінка.

Пора було змиватися. Назар ще трохи виждав. Вийшли четверо. В хаті не повинно бути людно.

У кімнаті, біля труни з тілом діда-впертюха, на лавці чипіли тільки дві старі бабці.

«Зручний момент», — подумав Назар.

Підійшов, став до прощальниць спиною. Нагнувся над тілом. Порух руки — і трубочка в ній. Новий порух — мапа в рукаві куртки. Постояв зі схиленою головою і вийшов. Ще довелося вистояти кілька хвилин у дворі.

— Пройдуся, — сказав до дідка, що поруч плямкав губами.

Трохи потремтів, коли виходив на вулицю. Але ніхто за ним не гнався. І не збирався гнатися. З розповіді професора (чи хто він там) Святослава, якого дід Їгон вважав, виявляється, продисвітом, Назар знав, як добратися до автобусної зупинки.

Простував швидко, боявся дивитися по боках. Ще з кимось зустрінеться поглядом, то запам’ятають. Та й навіщо йому це село, де ніколи більше не побуває. Село як село, хати як хати. Багатші й бідніші, як і скрізь. Є тут, казав той чмур- професор, гарне озеро. То й що? Швидше, швидше звідси й капець його пригодам.

На зупинці Назар заглянув у трубочку. Мапа. Карта. Карта-картиночка, те, що треба. Сховав у внутрішню кишеню куртки.

Йому капітально повезло. Маршрутку на Ковель довелося чекати недовго. Встиг і на київський потяг. Що мапа зникла, навряд чи помітять до завтрашнього дня. А тоді він буде далеко. А може, за похоронними клопотами і взагалі не помітять.

Він благополучно доїхав до Києва. Там вирішив спершу перевірити, чи не можна отримати за цю старовинну карту ще більші гроші. Однак торговці на базарі, оглянувши її, тільки презирливо хмикали. Один сказав, що, може, хіба дати сто гривняків.

— Ха, — сказав Назар. — Нема дурних.

В антикварній крамниці оцінщик повертів карту туди-сюди, навіть принюхався. Сказав, що може дати щонайбільше сто доларів. І то по своїй доброті.

Назар зрозумів, що та мапа — дурна лапа, має велику цінність тільки для того звихнутого на ній професора-пройдисвіта. Чи просто професора. Мусив іти до нього. Віддав вкрадений, і цінний, і наче не вельми цінний, скарб замовнику, коли той поклав йому на долоню другу половину гонорару.

Матері відвалив сотню, сказав, що підзаробив.

— Хоч не обчистив когось? — спитала муттерхен.

— Не хвилюйся, законна здобич.

Мати віддала ту сотню йому. Не став опиратися.

Тепер міг купити й собі вдягачку.

Через чотири дні постав перед Тамілою в новій куртці й джинсах. І звелів заплющити очі. Коли його дівчина слухняно це зробила, поклав на її таку маленьку долоньку коробочку. У коробочці лежав перстеник. Не те, щоб вельми дорогий, а все ж на п’ятсот доларів — половину здобичі. З маленьким камінчиком всередині.

— Навіщо? — Таміла все ж дивилася не сердито, не розчаровано, а швидше збентежено.

— Тому, що я тебе люблю, мала, — сказав Назар. — Люблю, хоч вір, хоч не вір. Ціннішого подарунка поки що не можу зробити.

— Я вірю, — Таміла всміхнулася. — Це найцінніший в моєму житті подарунок.

27. Мапа і могила, Діва і чоловік

Назар не міг передбачити, що восени він повернеться до Загорян, притому з власної волі.

Спочатку все складалося якнайліпше. Він літав на побачення, радів, бо бачив, як тихо, але висяюють Тамілині очі. Потім вони трохи посумнішали.

— Що, Томочко? — спитав Назар.

— Що — що? — Таміла спробувала віджартуватися.

— Ти стала якоюсь не такою. Щось удома, з мамою?

— З мамою? Ні. Тільки дуже хочу її побачити. Хочу побути з нею і ще з бабусею, бо вона старенька і хвора. І тебе не хочу покидати. Я… Я звикла до тебе, Назарчику.

— Звикла? Тільки й усього? — Назар спробував образитися. Чи вдати ображеного.

— Ну, не бурмошся, — сказала Таміла. — Тобі це не личить. Канікули швидко промайнуть.

— Хіба ти їдеш на цілі канікули?

— Мабуть.

— Але ж до канікулів ще пару тижнів…

— Я достроково склала екзамени. Поїду, побуду з мамою й бабусею. І вернуся.

— Може, я поїду з тобою?

Сказав несміливо і завмер. Сам, як міг, відтягував знайомство Таміли зі своїми предками. Боявся її реакції — надто простими й безцеремонними були і батько, і мама. Муттерхен (втім, останнім часом Назар уникав цього слова) могла заговорити будь-кого, до того ж тепер, після спілкування з Тамілою, Назар став морщитися, коли чув її жаргон. Він таки влаштувався охоронцем на ринок, де вона працювала, мав стабільний заробіток, але майже одразу з’явилося відчуття, що все це рано чи пізно доведеться міняти. Якщо в нього з Тамілою все серйозно. Але міняти на що?

«Може, вона хоче просто втекти від мене? Набрид, от і все», — подумав це і стало начеб морозно наприкінці теплої весни.

— Давай, я повернуся, — сказала Таміла, — повернуся і тоді й вирішимо, коли я познайомлюся з твоїми батьками, а ти з моїми. З мамою і бабусею. Добре?

— Добре, — зітхнув.

Її такі міркування викликали підозру. Щось тут було не так, але що? Там, у тому її містечку, в неї є хтось інший? Не схоже. Таміла, він уже це знав, не з тих, що стала б приховувати, обдурювати. Бабуся хвора дуже серйозно? Ще якісь проблеми?

Провів кохану на вокзал. Цілував і відчував її сум. Інакшість, ніж раніше. Подумав: «Все, врешті-решт, виясниться. Рано чи пізно. Зачекай».

Вияснилося. Місяць вони щодня, а то й два-три рази на день зідзвонювалися по стільничках (це слово вимовляла Таміла) чи мобілках (до цього він звик). Таміла розповідала про маму, про те, що підпрацьовує, як вона казала, на городі, поле, збирає полуниці й суниці. Вони закрутили десяток банок, попробуєш, посмакуєш, як привезу. Передавала привіти від мами й бабусі, якоїсь своєї тамтешньої подружки, що їй вона розповіла про нього, Назара.

Голос її хотів здаватися веселим — ось яке визначення він знайшов. Хотів, але до кінця не міг. Наче десь губився, втікав од самої Таміли. Не хотів її жартиків, смішок її сам гасив.

Зрештою, Назар не витерпів і поїхав у те містечко. Будь-що-буде. Не настільки ж розгнівається, щоб порвати з ним. А може, йому все здається? Часом він чув, коли дзвонив: «Зачекайте, абонент розмовляє». І тоді зеленоокий звір ревнощів (Тамілин вислів) вгризався своїми зубиськами йому в самісіньке горло, перехоплював подих.

Він знав, на якій вулиці