Читати книгу - "Шістка воронів"

ви експерт. — Дівчина кинула погляд за плече Брума й зустрілася очима з молодим шляхтичем у блідо-сірому шовку.

— Ви хотіли б побачити Гришу сьогодні?

Її погляд повернувся до Брума. Усе, що мені потрібно, це дзеркало. Чи тримав він десь полонених гришників? Що вона хотіла, так це почути все про Бо Юл-Баюра і юрду парем, але це могло стати гарним початком. І якщо вона зможе залишити Брума на самоті…

Ніна штуркнула командира в груди.

— Ви вихваляєтеся.

— Ваша господиня помітить, якщо ви зникнете?

— Саме для цього ми тут, чи не так? Щоб зникати.

Чоловік простягнув їй свою руку.

— То чому б нам не?..

Вона всміхнулася й узяла його під руку. Він ласкаво поплескав її по долоні.

— Гарна дівчинка.

Ніну ледь не знудило. «Може, я зроблю з тебе імпотента», — подумала вона похмуро, поки чоловік вів її з танцювальної зали крізь кількаярусний ліс крижаних скульптур: вовк тримає в щелепах подвійного орла, що заходиться криком, змія скрутилася довкола ведмедя.

— Як… примітивно, — пробурмотіла дівчина.

Брум фиркнув і знову поплескав її долоню.

— Ми — культура воїнів.

«Чи справді буде так жахливо, якщо я вб’ю його просто зараз? — роздумувала дівчина, поки вони шпацирували. — Зробити це схожим на серцевий напад? Залишити його тут на морозі?» Утім, вона могла ще трохи почекати, перш ніж Ярл Брум скрутиться в неї в ногах, якщо це дозволить приховати юрду парем від решти світу.

До того ж, якщо Бо Юл-Баюр перебував на цьому забутому святими острові, Брум був єдиним, хто міг відвести її туди. Вартові біля дверей танцювальної зали дозволили їм іти далі, ледве помітно звівши брови й гигикаючи.

Прямо попереду них Ніна помітила величезне сріблясте дерево в центрі округлого внутрішнього двору. Його гілки простяглися над камінням іскристим балдахіном.

«Священний ясен», — збагнула дівчина. Отже, вони мають бути в самісінькому центрі острова. Внутрішній двір з обох боків був оточений аркоподібною колонадою. Якщо креслення Матаяса й Вілана були правильними, у будівлі позаду дерева розташовувалася скарбниця.

Замість того щоб перетнути двір, Брум повернув ліворуч до доріжки, котра тулилася до боку колонади. І він, і дівчина помітили групу людей у чорних пальтах із каптурами, котрі рухалися в напрямку дерева.

— Це хто? — запитала Ніна, хоча й гадала, що знає відповідь.

— Дрюскеле.

— Вам не потрібно бути разом із ними?

— Це церемонія для молодих братів, яких вітають старші, але не капітан чи офіцери.

— Ви теж її проходили?

— Кожного дрюскеле в історії вводять до ордену однією й тією самою церемонією, відколи Джел миропомазав першого з нас.

Ніна змусила себе не закочувати очі. «Точно, гігантське рясне джерело вибрало якогось хлопця, щоб полював на невинних людей і вбивав їх. Звучить правдоподібно».

— Так ми святкуємо Грінґкеллу, — вів далі Брум. — І щороку, якщо з’являються достойні новачки, дрюскеле збираються біля священного ясена, де можуть іще раз почути Голос Господа.

«Джел каже, що ви — фанатики, п’яні від власної моці. Повертайтеся наступного року».

— Люди забули, що це свята ніч, — бурмотів Брум. — Вони приходять сюди, щоб випивати, танцювати й займатися блудом.

Ніна мусила прикусити язика. Зважаючи на Брумову цікавість до її декольте, вона сумнівалася, що його думки відзначалися святістю.

— Хіба це так погано? — поцікавилася вона, дражнячи його.

Командир всміхнувся й стиснув її руку.

— Лише якщо робити це непомірковано.

— Поміркованість — не моя особлива прикмета.

— Бачу, — промуркотів чоловік. — Мені подобається, який вигляд мають жінки, котрі насолоджуються собою.

«Я б насолодилася, повільно задушивши тебе», — подумала Ніна, коли Брум пробігся пальцями по її руці.

Дивлячись на Брума, дівчина зрозуміла, що не можна звинувачувати його лише в тому, що він робив із її народом; із Матаясом він обійшовся так само. Узяв хороброго бідного хлопчину й нагодував його ненавистю. Він затулив рота Матаясовій совісті упередженістю й обіцянками почути божественний голос, котрий був, імовірно, не більш ніж вітром, що грався гілками старого дерева.

Вони дісталися правого боку колонади. Ніна миттєво зрозуміла, що Брум навмисно обвів її довкола двору. Може, він не хотів, щоб повія наближалася до священного місця. Ханжа.

— Куди ми йдемо? — поцікавилася дівчина.

— До скарбниці.

— Хочете улестити мене коштовностями?

— Не думаю, що таких дівчат, як ви, потрібно улещувати. Хіба не так?

Ніна засміялася.

— Гаразд, кожна дівчина любить увагу.

— Тоді саме це ви й отримаєте й так полоскочете нерви, що аж нудитиме.

Чи міг бути в скарбниці Бо Юл-Баюр? Каз гадав, що його триматимуть у найбезпечнішому місці Льодового Двору. Це міг бути палац, але з такою ж імовірністю могла бути й скарбниця. Чому б не тут? Це теж була кругла будівля, облицьована мерехтливим білим каменем, але скарбниця не мала ані вікон, ані вибагливих прикрас чи лусок дракона. Вона була схожою на гробницю. Замість звичайних вартових важкі двері охороняли двійко дрюскеле.

Раптово розуміння того, що вона робить, сповна навалилося на Ніну. Вона була наодинці з найсмертоноснішим чоловіком у Фієрді, чоловіком, котрий радо катував і вбив би її, якби знав, ким вона була насправді. За планом вона мала знайти когось, хто повідомив би їй інформацію про розташування Бо Юл-Баюра, а не пускати бісики наймогутнішому високопосадовцеві-дрюскеле на Білому острові. Її очі ретельно оглянули довколишні дерева й стежки, лабіринт із живоплоту, котрий притулився до східного боку скарбниці, прагнучи помітити, як рухається якась тінь, зрозуміти, що з нею є ще хтось, що її не покинули напризволяще. Каз заприсягся, що витягне її з цього острова, але його перший план розсипався на друзки — може, і з цим буде так само.

Солдати й оком не змигнули, коли Брум із Ніною пройшли повз них, лише акуратно відсалютували. Брум потягнув ланцюг у себе на шиї, з якого звисав дивний округлий диск. Чоловік торкнувся диском майже невидимої западини в стіні й покрутив його. Ніна уважно спостерігала за замком. Він може перевершити навіть уміння Каза Бреккера.

Склепінчастий, наче бочка, вхід виявився холодним і порожнім, освітленим тим самим дратівним світлом, що й камери гришників у в’язничному крилі. Жодних гасових ламп, жодних свічок. Нічого, чим могли б маніпулювати Верескуни чи Пекельники.

Ніна скосила очі.

— Де це ми?

— Стара скарбниця. Сховище перенесли багато років тому. А це приміщення перетворили на лабораторію.

Лабораторія. Слово зав’язалося холодним вузлом у Ніни під ребрами.

— Чому?

— А ви — маленька допитлива штучка.

«Я майже твого зросту», — подумала дівчина.

— Скарбниця мала гарне розташування й була в безпеці на Білому острові, то це місце було цілком логічним для такої споруди.

Хоча слова були невинні, вузол