Читати книгу - "Астальдо"

а Туракано — до Арельде, котра дбала про його доньку.

Отож, отримавши виклик у непризначену годину, Фіндекано подумав, що з ним надумали поговорити мешканці Неврасту. Та замість Турондо чи Арельде з малою Ітарільде побачив в камені батькове лице, схоже на лик статуї воїна-Нолдо.

— Сину, — мовив Нолофінве, — добре, що я застав тебе у твоєму покої. Чи все гаразд у Дор-Ломіні?

— О, так, — відповів Фіндекано, — місто розбудовується, сюди продовжують сходитись Синдар та Нандор… Я навіть сформував з частини прибулих два військових загони. Вони важко привчаються до вояцької справи — не вистачає розуміння військового ладу. Але стрільці з них чудові.

— Що чути від Фінарато?

— О, він будує місто-твердиню в горах… Над рікою Нарог… Йому помагають Наугрім — Фінарато може зігріти навіть ці камінні серця… Власне, я не зовсім розумію доцільність подібних дій, хіба що бажання висікти з каменю другий Менегрот…

— Може наш родич і правий, синку. Тангородрім вивергає полум’я вже другий день…

— Що ще? — спитав Фіндекано, одразу нашорошившись.

— Земля дрижить під ногами… Не повернулось з десяток наших вивідачів — підозрюю, що доля їхня є лихою. Ти давно говорив з Нельяфінве?

— Два дні тому. Він був спокійним… Ми пили вино — о, на такій відстані в цьому є своя зваба, і читали вірші поетів Тіріону…

— Твій оtorno у призначений час не вийшов на зв’язок… Поговори з ним сьогодні ввечері, а я викличу Ангарато, дізнаюся, що коїться в Дортоніоні. А завтра збирай військо, і вирушай на рубіж. Відправ до Мітріму гінців, нехай звідти теж прийде загін. Відчуваю, що тут скоро буде жарко, синку.

Фіндекано оголосив лучникам про виступ і дав ніч на збори. Потім повернувся до покоїку з палантиром. Він так пильно дивився на виріб Феанаро, що не почув обережного шкрябання в двері.

— Ви вирушаєте на війну, вельможний Фінгоне?

— Ні, моя князівно, — відповів юнак навіть не обернувшись. Присутність Еріен він відчував одразу, як промінь Анари, як смерть на кінці стріли.

— Але ж ваші воїни збираються виступати. З ними йдуть два загони Синдар, які зазвичай залишаються в Ломіоні…

— Бойове навчання, моя панно, і тільки…

— Тоді я поїду з вами!

— О, ніколи!

Фіндекано різко обернувся і зустрів знайомий погляд і усміх, сповнений лукавства й рішучости.

— Але ж ви говорите, що це безпечно…

— Моя панно, бойове навчання тому і зветься бойовим, що…

- І все ж таки, мій князю… Будь ласка… Хіба я поганий воїн? Хіба я не влучаю в самий центр мішені дев’яносто сім разів зі ста?

— Добрий воїн вибиває сто зі ста, а останню стрілу вбиває в хвіст попередньої.

— О, до такої майстерности… І все ж таки…

Засвітився палантир, і Фіндекано кинувся до нього. Він побачив знайомий покоїк твердині Гімрінгу, поличку з книгами, столик, келишок недопитого вина, розгорнутий рукопис… Враження було таким, ніби господар раптово підвівся зі свого місця і квапливо вийшов…

І замість Майтімо на нього дивився напівзнайомий Нолдо з Першого Дому. Поки Фіндекано згадував його ім’я, молодик по вояцьки відрекомендувався:

— Я Аркуенон, начільник оборони Гімрінгу. Князь Нельяфінве звелів передати князю Фіндекано, що змушений був негайно виїхати на порубіжжя і тому пропустив час розмови з Великим Князем. Він доручив мені передати вам, що небезпека є видимою, і що вам необхідно підсилити залогу Ейтель-Сіріону. Князь Нельяфінве виявляє свою повагу князівні Еріен, родичці князя Кірдана, і зичить їй добра і миру. Він все сказав…

— Я вдячний тобі, Аркуеноне, — сказав Фіндекано з видимим полегшенням. Отже, Майтімо помчав на передовий рубіж, названий його ім’ям… Майтімо живий і рветься в битву… Гімрінг в надійних руках — молодий начільник залоги має вигляд досвідченого воїна.

— Щасти вам, вельможний Фіндекано, — мовив воїн, і палантир згас.

Фіндекано обернувся до дівчини. Вона усміхалася.

— Ваш оtorno завжди передає мені вітання. А я чула від певних осіб, що сини Феанора лихі і оприскливі… І чомусь не полюбляють Синдар та Телері…

— О, хто з нас не без недоліків… Однак, чутки бувають дещо перебільшеними. Руссандол найвиваженіший з Феанаріонів і намагається виховувати своїх братів… Інша річ, що це йому не завжди вдається.

— Так я їду з вами?

Фіндекано вагався… З одного боку, він не бажав розлучатися з панною ні на мить… З іншого боку — а раптом це не просто тривога… Раптом — це війна, страшна війна на знищення… Раптом Чорний Вала вийде зі свого укриття, і рушить до бою на чолі Маяр та балрогів, а попереду, виючи, помчать орочі зграї? Тоді, звісно, безпеки не буде і в Ломіоні, але все таки…

— Милий пане Фінгоне… Я не буду вам тягарем… Я є витривалою… Я вже добре стріляю… Я…

— Йдіть, — зітхнув Фіндекано, — збирайтеся. Виступаємо завтра з першим променем Анари. І, якщо панна не витримає дороги, їй доведеться зостатися в Мітрімі.

— О, я витримаю, — сказала дівчина, — будьте певні…

Вона витримала… Вона витримала шалену скачку, коли коні Ельдар летіли, майже не торкаючись копитами землі… Вона снила з розплющеними очима поруч з воїнами на коротких привалах… Вона ламала шматочок дорожнього хліба на чотири частинки — своєму князю, зброєносцю Анту, сурмачу Алмареа, собі… Вона не залишилася в Мітрімі, коли, біля проходу в долину, Фіндекано прийняв під свою руку загін Ельдар-піхотинців. Присяжні насмішники-Нолдор з княжих охоронців називали її «наша nerwen», не дозволяючи собі жодного жарту. Еріен поволі ставала оберегом загону — адже вважалося, що присутність діви-воїна є щасливою прикметою. Навіть у військовій грі, вигаданій Феанаро, nerwen була найсильнішою постаттю. Фіндекано поважав дів та жон-воїнів, з яких близько знав трьох — пані Лаурендіе, княгиню Нерданель та Артаніс з Nelya Nosse. Його власна сестра Арельде теж намагалася бути схожою на nerwen, але чогось їй не вистачало — може оцього блиску в очах, схожого на відблиск вогню на сталі меча, може холодного спокою і палкого бажання битви, звитих одним вузлом.

Ейтель-Сіріон відкрився очам кіннотників ввечері, при заході Анари. Останні кілька днів вони вже не гнали так коней, обтяжені пішаницями та обозом. Земля коливалася під кінськими копитами, мов палуба корабля…

— Нолдор, стережись!

Трохи не під копитами коней в землі розверзлася тріщина. Звідти бурхнув вогонь.

— О, це Втілена Тьма ступає по землі, - неголосно мовив списоносець Таурохтар, порівнявшись з князем, — я чув його кроки, коли тварі тягли мене в Утумно тоді, до моєї погибелі…

— У Валінорі, - озвався Алмареа, обережно об’їжджаючи тріщину, — ота Тьма мала пристойніший вигляд, а головне — не псувала доріг…

— О, Ельдар! Невже Морінготто сам вийшов на битву? —