Читати книгу - "Завоювання Плассана"

Але він не постукав. Вікно в кухні було темне, решта вікон по фасаду теж не світилися. Страшна підозра охопила божевільного; з суто тваринним інстинктом він відчув небезпеку. Відійшовши в затінок під сусідніми будинками, він ще раз оглянув фасад, потім, наче щось вирішивши, обійшов дім з боку тупика Шевільйот. Але маленьку хвіртку було засунуто на засув. З неймовірною силою, розлючений до краю, він раптом наліг на цю хвіртку, і вона, зовсім струхлявіла від вогкості, розкололася надвоє. Сила удару приголомшила його, він сам не знав уже, навіщо розбив хвіртку, і став лагодити її, намагаючись скласти обидві половинки.

— Оце так удар; і навіщо це, коли так легко було просто постукати, — пробурмотів він з жалем. — Нова хвіртка коштуватиме не менш як тридцять франків.

Муре опинився в саду. Підвівши голову, він побачив, що на другому поверсі яскраво освітлена спальня, і подумав, що дружина лягає спати. Це страшенно здивувало його. Очевидно, він заснув під мостом, пережидаючи зливу. Певно, тепер уже дуже пізно. І справді, вікна у сусідів, у Растуалів і в супрефектурі, були темні. Він знову перевів погляд на свій дім і раптом побачив світло лампи на третьому поверсі, за щільними завісками абата Фожа. Це світло було наче палаючим оком на фасаді будинку, воно пекло його. Тремтячими руками він стиснув скроні, втрачаючи свідомість; на нього налинули кошмарні спогади; в цих спогадах не було нічого виразного, але Муре відчував у них давню небезпеку, яка загрожувала йому самому і його сім’ї, яка поволі зростала і робилася все страшнішою, небезпеку, від якої міг загинути весь дім, якщо він його не врятує.

— Марто, Марто, де ти? — пробурмотів він півголосом. — Йди сюди, забери дітей.

Він пошукав її в саду. Але він не пізнавав свого саду. Він наче став більшим, порожнім і сірим, схожим на кладовище. Зникли букси, не було латука, фруктові дерева ніби перейшли на інші місця. Муре повернувся назад і став на коліна подивитися, чи не поїли всього слимаки. Особливо краяло йому серце зникнення буксів; загибель цих високих кущів примушувала його страждати, наче смерть близької людини. Хто ж це знищив букси? Яка коса пройшла тут, скосила все, навіть фіалки, що їх він посадив коло тераси? Глухе обурення здіймалося в його грудях перед цією руїною.

— Марто, Марто, де ти? — знову гукнув він.

Він пішов шукати її в маленькій оранжереї, праворуч від тераси. Оранжерея вся була завалена сухим галуззям буксів, воно лежало купами між обрубками фруктових дерев, розкиданих, наче відрізані руки й ноги. В кутку висіла на гвіздку клітка, в якій Дезіре тримала своїх пташок, — жалюгідна, з поламаними дверцятами, кінці дротинок стирчали в усі боки. Божевільний відступив, охоплений страхом, неначе він відчинив двері склепу. Белькочучи щось нерозбірне, відчуваючи, що кров підступає йому до горла, він зійшов на терасу і почав блукати перед дверима й зачиненими вікнами. Гнів зростав у ньому й надавав його тілу звірячої гнучкості, він зіщулювався і ступав зовсім нечутно, шукаючи якоїсь щілини. Йому досить було душника в льоху. Він ще більше зіщулився і прослизнув усередину із спритністю кішки, чіпляючись за стіну нігтями. Нарешті він опинився в будинку!

Льох замикався тільки на клямку. Обмацуючи стіни, Муре посувався вперед у густих сутінках передпокою і нарешті штовхнув двері в кухню. Сірники лежали ліворуч на полиці. Він попрямував до цієї полиці, запалив сірника, присвітив собі і взяв лампу з каміна, нічого не розбивши. Потім оглянувся. Мабуть, увечері в домі була велика гулянка. На кухні був страшенний розгардіяш: стіл був завалений брудними тарілками, блюдами, склянками; каструлі, ще теплі, в безладді лежали в раковині, де мили посуд, на стільцях, на підлозі; кавник, забутий на плиті, що ще топилася, кипів, упавши на бік, мов той п’яниця. Муре поправив кавник, прибрав каструлі; він понюхав їх, покуштував рештки напоїв у склянках і чарках, порахував, скільки було тарілок і блюд, дедалі більше дратуючись. Це була не його кухня, охайна й пристойна кухня колишнього комерсанта, що живе на спочинку, тут витратили харчів на цілу корчму; від цієї ненажерливої неохайності відгонило розладом травлення.

— Марто! Марто! — знову покликав він, вертаючись у передпокій з лампою в руці. — Відгукнися, скажи мені, куди вони тебе замкнули? Треба їхати, зараз же їхати!

Він пішов шукати її в їдальні. Обидві шафи праворуч і ліворуч від грубки були відчинені; з розірваного сірого паперового мішечка, що лежав на краю полиці, сипалися на підлогу грудки цукру. Вище він побачив пляшку коньяку без шийки, заткнуту ганчіркою. Він виліз на стілець, щоб оглянути шафи. Вони були напівпорожні; пляшки з фруктовими наливками всі відкорковані, банки з варенням відкриті й початі, фрукти понадкушувані, різні харчі валялися забруднені й погризені, ніби тут пройшла ціла армія пацюків. Не знайшовши Марти в шафах, він почав заглядати всюди: за портьєри, під стіл; там, серед натоптаних шматків хліба, валялися кістки; на клейонці лишилися круглі липкі сліди від склянок і чарок. Тоді Муре перейшов коридор, щоб пошукати Марту у вітальні. Але на порозі він зупинився: він не впізнавав свого дому. Ясно-бузкові шпалери вітальні, килим з червоними квітками, нові крісла, оббиті вишневою узорчастою тканиною, глибоко вразили його. Злякавшись, чи не потрапив він у чужий дім, Муре зачинив двері.

— Марто! Марто! — розпачливо гукнув він ще раз.

Муре повернувся у передпокій, роздумуючи, не маючи сили стримувати хрипіння, що стискало йому горло. Де ж це він був, що не пізнавав жодної кімнати? Хто ж так позмінював усе в його будинку? Спогади плутались. Він бачив якісь тіні, що сновигали вздовж коридора: спочатку дві чорні тіні, вбогі, ввічливі, що намагалися знітитись; потім дві сірі й підозрілі, що посміхалися, вищиряючи зуби. Він підняв лампу, полум’я колихнулося, по стінах поповзли тіні, вони більшали, піднімалися по сходах, заповняли, поглинали весь будинок. Якась нечиста сила, якийсь фермент руйнування увійшов сюди, попсував дерев’яну обшивку стін, вкрив іржею залізо, поточив стіни. І Муре здалося, що весь будинок розсипається, як відвологлий тиньк, тане, як грудка солі, вкинута в гарячу воду.

Нагорі залунав дзвінкий сміх, від якого у нього волосся стало дибом. Поставивши лампу долі, він пішов нагору шукати Марту, ліз рачки, нечутно, з легкістю й гнучкістю вовка. Добравшись до площадки другого поверху, він сів навпочіпки під дверима спальні. Смуга світла проходила з-під них. Очевидно, Марта лягала спати.

— Ах, як чудово! — почувся голос Олімпії. — Яка. чудова у них постіль! Глянь, як у неї поринаєш, Оноре; пуховик