Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том I"

його. Але думка про те, що моя донька потрапить до тієї самої пастки, була для мене нестерпною. Я вбив його без будь-яких докорів сумління, розчавив, мов огидну, отруйну тварюку. Почувши крик, туди надбіг його син, але я встиг сховатися в лісі, хоч мені й довелося повернутися, щоб підібрати пальто, яке я загубив, тікаючи. Це свята правда, джентльмени, все було саме так.

— Що ж, не мені вас судити, — мовив Холмс, коли старий підписав занотовані ним свідчення. — Хай Бог убереже вас від таких мук.

— Так, так, сер. Але що ви тепер зі мною чинитимете?

— Зважаючи на ваше здоров’я, нічого. Ви самі знаєте, що скоро постанете перед судом, вищим за суд присяжних. Я збережу ваше зізнання й звернуся до нього лише в тому разі, якщо молодого Мак-Карті засудять. Якщо ж ні, то жодна людина не почує про вашу таємницю, будете ви живі чи мертві.

— Тоді прощавайте, — поважно мовив старий. — Коли прийде ваша остання хвилина, нехай вам буде легше від думки про те, яку розраду ви подарували моїй душі.

Похитуючись і тремтячи всім огрядним тілом, він повільно вийшов з кімнати, накульгуючи на праву ногу.

— Хай нам допоможе Бог! — сказав після довгої мовчанки Холмс. — Навіщо доля витіває такі жарти з нами — бідолашними, немічними створіннями? Коли я чую про подібні речі, то згадую Бекстерові[58] слова й кажу: «Ось іде Шерлок Холмс, борони його Господнє милосердя!».

Джеймса Мак-Карті присяжні виправдали завдяки численним доказам, які навів Холмс. Старий Тернер прожив ще місяців із сім після нашої зустрічі — нині його вже нема на світі, і є всі надії на те, що діти обох небіжчиків житимуть у щасливому шлюбі, анітрохи не зважаючи на те, що розділяло їх у минулому.

П’ять помаранчевих зерняток[59]

Коли я переглядаю свої нотатки й записи про Шерлока Холмса, зроблені з 1882 по 1890 рік, то натрапляю на багато дивовижних і цікавих пригод, вибрати з-поміж яких одну не так легко. Щоправда, деякі з них уже було описано в газетах, а інші не надають моєму другові змоги виявити ті незвичайні здібності, якими він був щедро наділений і які я мав намір змалювати в своїх спогадах. Деякі з цих пригод не піддавалися навіть його аналітичному розумові й були б у переказах, як кажуть, початком без кінця; водночас інші розплутано лише частково, і їхні пояснення ґрунтувалися скоріше на припущеннях та здогадах, аніж на його улюблених твердих логічних доказах. Але, правду кажучи, серед цих останніх є один випадок, такий цікавий у своїх подробицях і несподіваний у розв’язці, що я все ж хотів би розповісти про нього, хоч із ним пов’язані такі обставини, які ніколи не буде з’ясовано до кінця.

1887 рік подарував нам довгу низку історій, більш чи менш примітних, і всі з них я описав. Серед заголовків своїх нотаток, здійснених упродовж тих дванадцятьох місяців, я можу відзначити: пригоду з «Передол-Чамбер», товариством жебраків-аматорів, що мало розкішний клуб у підвалі багатої меблевої крамниці; події, пов’язані з загибеллю британського вітрильника «Софі Андерсон», дивовижні пригоди Ґранса Пітерсонса на острові Юфа й, нарешті, Кембервельську справу про отруєння. В цій останній справі, як я запам’ятав, Шерлок Холмс, оглядаючи годинник небіжчика, зміг переконатися, що його було накручено лише за дві години до смерті, отже, померлий ліг спати саме в цей час, — висновок той мав неабияку вагу для розкриття злочину. Про все це я, можливо, колись іще розповім, але жодна з тих історій не має таких своєрідних рис, як ті дивовижні події, які я опишу зараз.

Діялося це в останні вересневі дні, коли осінні бурі лютують із нечуваним шаленством. Цілий день скаженів вітер, і дощ так гучно стукотів у вікна, що навіть тут, у самісінькому серці Лондона, цього великого творіння людських рук, ми раз у раз мимоволі забували про звичну буденщину й відчували, як грізні сили стихії, мов дикі звірі в клітці, з гарчанням накидаються на смертних, що сховалися за ґратами цивілізації. Надвечір буря стала ще сильнішою, вітер плакав та схлипував у комині, немов дитина.

Шерлок Холмс сидів похмурий біля каміна, впорядковуючи свої записи про злочини, а я тим часом, умостившися навпроти, так заглибився у читання чудових морських оповідань Кларка Рассела[60], що мені здавалося, ніби буря захопила мене в океані й шум дощу — не що інше, як гуркіт морських хвиль. Моя дружина гостювала в своєї тітки, й на кілька днів я влаштувався в нашому старому помешканні на Бейкер-стрит.

— Постривайте, — мовив я, позирнувши на Холмса, — здається, хтось дзвонить. Хто може прийти до нас цього вечора? Напевно, хтось із ваших друзів?

— Крім вас, у мене немає друзів, — відповів Холмс. — А в гості до мене ніхто не ходить.

— То, може, це клієнт?

— Якщо так, то справа, мабуть, серйозна. Що іще може змусити людину вийти надвір у таку погоду й о такій годині? Гадаю, це скоріш якась кумася нашої господині.

Проте Холмс помилився в своєму здогаді, бо з передпокою долинули кроки і в двері хтось постукав. Мій друг простяг свою довгу руку й повернув лампу так, щоб світло падало на порожнє крісло, де мав сісти відвідувач.

— Прошу! — сказав він.

Чоловік, що ввійшов, був іще молодий, — він мав десь із двадцять два роки, — охайно вбраний, із дещо вишуканими манерами. Мокрий парасоль, який він тримав у руці, й лискучий від вологи довгий плащ свідчили про негоду, що лютувала надворі. Він стривожено озирнувся, і в світлі лампи я побачив, що обличчя його бліде, а очі — розпухлі, мов у людини, пригніченої якимось великим лихом.

— Мушу попросити у вас вибачення, — мовив він, підносячи до очей золоте пенсне. — Щиро вірю, що ви не вважатимете мене нав’язливим. Побоююся, що до вашої затишної кімнати я приніс сліди бурі й дощу...

— Дайте мені свій плащ і парасоль, — сказав Холмс, — я повішу їх отут на гачку, і вони швидко висохнуть. Я бачу, ви приїхали з південного заходу.

— Так, із Горшема.

— Ця суміш глини й крейди на носах ваших черевиків властива для тієї місцини.

— Я прийшов попросити у вас поради.

— Це дуже просто.

— А ще — допомоги.

— А оце вже не завжди так просто.

—