Читати книгу - "Яса. Том 1"

Цьвохнув голий вербовий прут, і сіра, побита міллю шапка Міюського впала у воду. Він бовтнув руками — не вхопив, бистрець поніс її, й за мить вона згинула з очей. Міюський не знав, що йому чинити, тримався руками за верболіз, оглядався назад, аж поки обізвався Сірко:

— Не доженеш. Буде лискам на гніздо. На той рік забереш з качатами.

Міюському стало шкода шапки, хоч була стара, й він стратив веселий стрій душі, гріб не так шпарко. Тепер скидався на покривдженого хлопчака. Надто коли опускав голову і рудий чуб падав на чоло. Хащі розступилися враз, і дубівка вискочила на озеро, ще більше, ніж поминули нещодавно. З шумом вибухнув перед самим носом човна табун бакланів, помчав понад очеретами, торкаючись чорними крильми білих м’яких мітелок. Качки бігли по воді, кумедно перебираючи лапами, але в повітря не зривалися, норці теж правцювали в зелені хащі, вони, здавалось, сиділи незрушно, лише косували назад очима, одначе під водою прудко працювали лапами — позаду вставали пінні сліди. Життя тут кипіло, вирувало. В чорнім очеретянім пралісі ячали, тахкали, крукали, диркали, квилили, сичали пташині голоси, висвистували малі очеретянки та пастушки. Мила у воді довгі коси верба. Плесо довкола неї було тихе й сонне. Гостро пахло лепехою та чаполочем, тяглися з дна до світла жовті «глечики», гойдалися на товстунах білі лілії, либонь, марили уві сні. І раптом — вибух. То вирнула з — під віття велетенська щука, вхопила свою жертву. Міюський подумав: кожен, у кого міцні зуби, прагне, щоб вони марно не гуляли. Поминули дерев’яну башточку на острівці — вона глипнула чорними очима бійниць — і одразу ж сховалася за вербами: таких башточок тут чимало, в час небезпеки вони прикривають підступи до Січі, нині гармати поховані десь по островах, у дуплах і печерах, у кучах — землянках, і схований там всілякий інший військовий припас — на те й Військова Скарбниця. Міюський на хвильку поклав весло, занурив у воду ківшиком долоню, одпив кілька ковтків. На чолі йому густо виступила роса, чуприна розвихрилася, очі блищали. Сірко оглянувся, осміхнувся.

— Потяг отой називається — Чологрій, — сказав аж тепер.

Міюський помітив, що посмішка в отамана — щира, майже дитинна. В нього посміхається все: очі — світло — карі, променисті, з зеленавим блиском, зморшки довкола них, брови — ліва заломлюється вгору, права — вниз. Так само вони заломлюються в нього і в гніві, але тоді стають мовби дві хмари, а зараз — гейби м’які сніпки сухої трави. Ще й по одному стріпку з кожного пучка посередині вгору, неначе маленькі крильця в леті. Отаман мовчав, смоктав порожню люльку. Був скупий на слова, стареча балакливість обминула його; на неї хворіють люди марнославні, які хочуть укласти про себе вигідну думку, він тим не опікувався, ще й сам не любив говірливих людей.

Прошуміли в повітрі білі крячки, ширнули праворуч понад неширокою протокою. Міюський спрямував чорну смоляну дубівку слідом за ними. Він тепер здогадувався: вони йдуть направці й мають вийти або на широкий дніпровий рукав, або на Дніпро, одначе чи далеко кінець мандрівки, вгадати не міг. В обидва боки, скільки сягало око, слалася безмежна Військова Скарбниця — плавні, очеретяні та верболозові хащі, острови та півострови, на яких росли чорні та білі тополі, вільхи, берести, чорноклен, а поміж них кущі бересклету, терну, крушини. По деревах вився хміль, на ньому вже закипіли блідо — зеленаві султани, висли вниз; може, від того осокори та клени погойдували верхів’ями, гейби п’яні. Під ними росли ситі трави, здавалося, тільки доторкнися — з них так і бризне зелена юшка. Над плавнями кружляли орли та підорли, їхні гнізда чорніли на вершечках вікових дубів. Ночами на тих дубах гули пугачі, вони гніздилися по дуплах. Туркотіла над головою горлиця, десь далеко шкварчала сиворакша. Птаства тут — гибіль і звіра теж, тільки в цих нетрях важко його добувати. На самому вершечку дуба на сухій гілці сидів орел. Він був старий, такий старий, що майже не міг стиснути кігтями гілку й боявся впасти. Й злітав уже не пружно, а намагався вхопити крильми вітер та полинути на його потоках. Тоді, розпростерши на струменях крила, здавався могутнім і грізним, й качині та гусячі зграї, забачивши його, шугали в очерет. А насправді він був кволий, і боліли йому всі кістки, й боліли рани. Найдужче допікають дві — одна від посланого людиною вогню, а друга від вовчих зубів — добивав на снігу вовка, й той у передсмертній агонії вгородив йому в бік ікло.

Повіки самі напливали орлові на очі, й охоплював примарний старечий сон. Йому то плив перед зором осінній вигорілий степ, то змигувала в хмарі блискавиця, то синьою стрічкою перетинав шлях Дніпро. Орлові ячали лебеді, але він не полював їх уже навіть уві сні. Видива з лебедями — сніговиця білого пір’я і гаряча кров — бачив уже ніби чужими очима, й хтось інший тримав у лапах гнучку лебедину шию. Сам він уже давно полював маленьких, кволих козенят, жирних лисок, не гребував і дохлятиною.

Крізь липкі жовтаві щілини очей орел бачив унизу човна і двох людей у ньому, один з них дивився на нього. Орел поворушив крильми, хотів злетіти, але важко йому було зриватися з вершечка дуба, і він залишився на місці. Якимось притупленим чуттям вловив, що ця людина не завдасть йому шкоди.

Сірко справді приклав до губів пальця, не дозволивши Міюському пугукнути і злякати орла. Човен тихо проплинув попід дубом.

Зненацька закучерявлена з обох боків вербами протока круто повернула праворуч, вони випливли на довге озеро. Пішли краєм озера, понад очеретом. Він стояв молодий, дужий, з нього аж скрапувала жива сила. Десь у темних його нетрях голосно квоктала чомга, хрипіли лиски — в очереті їх видавали білі носики, — попискували курочки. Вони не дуже боялися, то та, то інша перебігала од куща до куща, навіть гребли по лататтю лапами, зовсім як їхні домашні родичі. Десь далеко, либонь, на сусідньому плесі, заґелґотіли гуси, попереду щось гухнуло, здавалося, на острові впало дерево, на мить птаство вмовкло, а потім розгомонілося знову. Високо над плавнями бусол ніс у дзьобі змію. Вона звивалася, а він дужо і радісно махав крильми, бо ж був гарним батьком — роздобув своїм бусленятам вечерю.

Вже почувався свіжий подих Дніпра, його білих вод, що перекипіли на порогах, далі вони течуть вільно й тихо, розливаються по річкових запливах і рукавах, миють шовкові