Читати книгу - "Марія Стюарт"

131
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 97 98 99 ... 122
Перейти на сторінку:
апелює до її людяності. «Мадам, я не можу більше терпіти, — скрикує Марія Стюарт у цьому чудовому листі, — і, помираючи, я повинна назвати винну в тому, що я хирію. Наймерзеннішим злочинцям у Ваших в’язницях дозволено для свого виправдання бути вислуханими, і їм називають тих, хто звинувачує їх. Чому в цьому праві відмовлено саме мені, королеві, Вашій найближчій родичці й законній спадкоємиці? Думаю, саме це останнє право досі було справжньою причиною ненависті з боку моїх ворогів... Але Ви маєте, ох, мало підстав і вже не маєте ніякої потреби далі мучити мене з цієї причини. Бо, присягаюся честю, я вже не сподіваюся на жодне інше королівство, крім царства Божого, до якого я внутрішньо готова, бо це найкращий кінець усіх моїх мук і нещасть». Востаннє, з усією палкістю внутрішньої правди Марія Стюарт закликала Єлизавету звільнити її: «Ще раз закликаю Вас честю і тяжкими муками нашого Спасителя дозволити мені ви­їхати з цього королівства в якесь спокійне місце, пошукати трохи спокою для мого змученого тіла, цілком виснаженого ненастанним горем, і дати мені змогу підготувати душу до зустрічі з Богом, бо він щодня кличе мене... Виявіть мені таку ласку, перше ніж я помру, щоб моя душа, коли всякий розбрат між нами скінчиться, не була змушена, звільнившись від тіла, нести свою скаргу до Бога і звинувачувати Вас за зло, якого я через Вас зазнала тут на землі». Але й до цього зворушливого заклику Єлизавета лишилася глухою, не могла здобутися на жодне підбадьорливе слово. Тепер уже й Марія Стюарт зціпила вуста і стиснула кулаки. Відтепер вона знає тільки одне почуття: ненависть, холодну і гарячу, затяту й пекучу ненависть до тієї жінки, і ця ненависть відтепер тим гостріше й нищівніше спрямована на того єдиного ворога, що всі інші вороги і суперники вже загинули, всі вже впали один за одним. Таємні смертні чари, які походять від Марії Стюарт, поширюючись на кожного, хто ненавидить її або любить, немов прагнули показати свою силу, бо всі, хто був прихильний до неї або ворогував із нею, боровся за неї або проти неї, померли раніше від неї. Всі, хто звинувачував її в Йорку, Морей і Метленд, загинули насильною смертю, всі, хто мав судити її в Йорку, Нортумберленд і Норфолк, по­клали свої голови на колоду, всі, хто спершу змовлявся проти Дарнлі, а потім проти Босвелла, навзаєм прибрали один одного з дороги, всі зрадники з Керк-о’Філда, Карбері й Ленґсайда, самі себе зрадили. Всі ті горді та вперті шотландські лорди і графи — вся несамовита, небезпечна, пожадлива до влади зграя — повбивали один одного. Бойовище безлюдне. На землі вже немає нікого, хто ненавидить Марію Стюарт, крім однієї: Єлизавети. Велика війна народів стала за два десятиріччя двобоєм. У цій боротьбі жінки проти жінки вже немає переговорів, тепер ідеться про життя і смерть.

Для цієї останньої боротьби, боротьби аж на ножах, Ма­рія Стюарт ще потребує останньої енергії. У неї мають ві­дібрати ще одну, вже останню надію. Ще раз, і то найглибше, її мають образити, щоб вона зосередила свою наймогутнішу силу. Адже Марія Стюарт завжди знаходить свою величну відвагу й нескуту рішучість тільки тоді, коли все втрачене або видається втраченим. Вона завжди стає героїчною перед безнадійним.

Остання надія, яку ще мають вирвати з душі Марії Стюарт, — це надія на порозуміння з сином. Адже всі ті пусті, мерзенні, позбавлені подій роки, коли Марія Стюарт тільки чекає й чує, як навколо неї глухо шурхотять години, наче пісок, що сиплеться з муру, який розкришується, підростає дитина, дитина її крові. Марія Стюарт покинула Якова VI ще немовлям, коли поїхала зі Стерлінґу, а Босвелл перед брамою Единбурґа оточив її зі своїми вершниками й повіз із собою до згуби; за ті десять, п’ятнадцять, сімнадцять років, які минули відтоді, нетямуще створіння стало дитиною, хлопчиком, юнаком і майже чоловіком. У своїй крові Яків VI має чимало рис своїх батька-матері, але вони дуже змішані та приглушені, це дитина з дивною вдачею, незграбним язиком, що затинається, важким, дебелим тілом і несміливою, полохливою душею. На перший погляд цей хлопчик видається ненормальним. Він цурається всякого товариства, лякається кожного розкритого ножа, боїться собак, його манери не­зграбні і грубі. Передусім у ньому годі помітити що-небудь від витонченості, від природної привабливості матері, він не має ніяких музичних здібностей, не любить музики, не танцює, не здатний провадити люб’язні легкі розмови. Зате напрочуд легко вивчає мови, має добру пам’ять і навіть певний розум і наполегливість, якщо це служить його особистій вигоді. На лихо, його характер обтяжений нешляхетною на­турою батька. Від Дарнлі він успадкував легкодухість, не­чесність і ненадійність. «Чого можна сподіватися від такого дволикого хлопця!» — розлютилась одного разу Єлизавета; як і Дарнлі, хлопець абсолютно покірний кожній сильнішій волі. Цьому невеселому егоїстові цілковито чужа будь-яка великодушність серця, його постанови визначає лише зимне показне честолюбство, а його холодне ставлення до рідної матері можна зрозуміти тільки тоді, коли вважати, що він повністю перебуває по той бік усякої сентиментальності та поваги. Він вихований у колі найлютіших ворогів Марії Стюарт, латину йому викладав Джордж Б’юкенен, чоловік, який написав “Detectio”, сумнозвісний памфлет про вбивство, спря­мований проти його матері; про ув’язнену в сусідній країні жінку він чув від нього навряд чи щось інше, як те, що вона допомогла прибрати його батька, а в нього, коронованого короля, заперечувала право на корону. Отже, хлопцеві змалку втовкмачили, що він має дивитись на матір як на чужу жінку, як на перешкоду, яка прикро стоїть на шляху його жадання влади. Навіть якби в Якова VI якесь дитяче чуття тужило за тим, щоб нарешті побачити жінку, яка подарувала йому життя, пильність англійських і шотландських охоронців перешкодила б будь-якому зближенню між двома в’яз­ня­ми: Марією Стюарт, в’язнем Єлизавети, і Яковом VI, в’язнем лордів і того чи того регента. Вряди-годи, але дуже рідко за ті довгі роки, йде лист туди або туди. Марія Стюарт посилає подарунки, іграшки, а одного разу навіть маленьку мавпочку, проте більшість її листів і повідомлень були не прийняті, бо вона в своїй упертості не могла наважитись дати рідному синові титул короля, а лорди всі листи, адресовані Якову VI просто як принцу, відсилали назад як образливі. За межі байдужих, офіційних відносин мати і син не виходять, поки в ньому і в ній жадання влади промовляє владніше, ніж голос крові, поки Марія Стюарт наполягає на тому, що тільки вона королева Шотландії, а він —

1 ... 97 98 99 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марія Стюарт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Марія Стюарт"