Читати книгу - "Пробуджена Енея"

з радістю”. Володимир Шаян слушно зазначив: “Наведене місце залишиться яскравим документом і таким самим яскравим свідоцтвом культу Сонця як Бога-Сонця в родинній традиції наших князів” [524. 9].

Проте, християнська церква потурбувалася, щоб головні Боги праарійської релігії стерлися з пам’яті людей. Нині нам лишилася тільки кропітка праця, щоб реконструювати ту багату релігійну систему наших Пращурів. Християнська церква замінила постаті нижчої міфології своїми “святими”, а народ, синкретизувавши християнські нашарування з язичницькою основою, зберіг свої звичаї й обряди. В Київській Русі одним з перших писемних документів про знищення етнічної віри є Устав князя Володимира-христителя, де наказується карати тих, хто молиться “творінням: Сонцю, Місяцю, Зорям, Хмарам, Вітрам, Криницям, Рікам, Дібровам, Горам, Камінням... ” [472.3].

Та пам’ять народу виявилася міцнішою від усіляких заборон, війн і лихоліть. На Гуцульщині Володимир Шухевич записав унікальне за філософським змістом світоглядне уявлення про Сонце: “Життя людини, її народження і смерть – то відхід від Сонця і поворіт до Сонця. Всеньке життя людське – то змагання повернутися до свого початкового джерела, з’єднатися знов з Сонцем: народитися – відірватися від Сонця, вмерти – повернутися до Сонця” [540].

У цій оповіді постає велика етична ідея нашого народу, якій сучасні рідновіри надають нової життєдайної сили: праведні люди – це ті, які своїм життям підтвердили своє сонячне походження, тобто “початкову сонячність”. У Рідній Вірі зберігається поняття вічного круговороту душ: від Бога – до людини, і від людини – до Бога. Душа померлого, що піднялася на Луки Сварожі, до світу Прави, перебуває там певний час і отримує нове тіло, щоб повернутися знов у життя Яви. Щоб повернутися до Бога, людина мусить усе явне життя виробляти в собі сонячну праведність. Ідея сонячної смерті як поворот до Сонячного Бога – насправді є ідеєю безсмертя в своєму народі. А її сонячне народження як окремої людини є загальною ідеєю Божественного походження всього народу, бо “Дажбожі внуки ми – улюбленці Богів”.

Тому й Сонцебог наших Пращурів – це праотець всього живого, першопочаток земного життя загалом, і людства зокрема. Водночас, він – і місце, куди повертаються праведні душі, тобто Рай, Вирій, Луки Сварожі. Отже, країна Сонця – це країна померлих праведників, які прожили своє життя в Яві, а також ще ненароджених душ, які в майбутньому перейдуть в Яву. Там немає часу, бо в тій країні існують одночасно теперішнє, минуле й майбутнє.

Філософема Сонцебога в етнічній язичницькій релігії слов’ян має високу ідейно-духовну вартість і своїм морально-етичним значенням суттєво переважає наївний монотеїзм світових релігій, які раціоналістично переробили солярний міф природних релігій, штучно відірвавши людину від природи, примушуючи народи служити людині, а не Богу.

ІІІ. 8. Астрономічні, археологічні та фольклорні основи

реконструкції календаря Рідної Віри

Язичницький календар предків-слов’ян досі залишається малодослідженою сторінкою нашої духовної культури. Для реконструкції етнічного календаря потрібні відомості не тільки про ритуали, здійснювані на честь того чи іншого Бога, які частково описані науковцями, але й календарні строки молінь, жертвопринесень, обрядодій, які зовсім не досліджувалися. Крім того, значну прогалину також бачимо в системі літочислення. Деякі сучасні рідновіри й рунвісти інколи вигадують якусь умовну точку відліку – від 11 000 до 23 000 років, або просто додають зайві нулі до християнського літочислення. Не кажучи про розбіжності обліку років у різних громадах, це загалом виглядає надто спрощено, насамперед тому, що в язичницькій традиції відсутнє літочислення в нашому сучасному розумінні.

Наші давні предки не датували подій – для цього слід було б користуватися якимось літочисленням від якоїсь умовної точки “початку”. Такої точки вони не знали і не мали в тому потреби. Цю язичницьку концепцію часу прекрасно засвоїв від рідного народу український філософ Григорій Сковорода, сказавши “Світ – безначальний, перетворення – вічне”. Літа наші Предки рахували “Колами Сварожими”: “від Коляди до Коляди”, “від Овсяної до Овсяної” тощо. Події визначали відносно до якихось відомих історичних фактів чи постатей, як наприклад, у Велесовій Книзі: “від Отця Ора до Діра пройшло тисяча п’ятсот літ” [255. 6-В], “То було літ за тисячу триста до Германаріха” [255. 9-А], “у літо тисяча третє від Карпатського Виходу” [255. 6-Д] та ін. Ці факти підтверджуються й фольклорними записами: “це було того року, як дедьо померли”, “п’ятий рік, як нову хату збудували” і т. ін.

Язичницька концепція часу принципово відрізняється від християнських уявлень про нього. Тому і ставлення до часу в давніх язичників було іншим. Філософи кінця ХІХ – початку ХХ ст., як уже згадувалось, розвинули вчення про Вічне Повернення, підтверджуючи думку про циклічність часу. Язичницькі релігії розрізняють два різновиди часу: священний і буденний, які періодично змінюють один одного. Увесь священний час пов’язаний між собою. Під час релігійних обрядів буденні проміжки ніби зникають, а священний час набуває цілісності, єднаючи людину з Предками – таким чином відновлюється цілісність етносу. В обрядах Кола Сварожого, за уявленням язичників, можливе відновлення початкового стану речей і явищ (наприклад, в обряді Різдва Світу переживається на ідеальному рівні упорядкування первісного хаосу і встановлення божественного ладу) [266].

Згідно з язичницькою циклічною концепцією, історія – це низка подібних періодів, тобто вічно повторюваних принципів. Світ багаторазово створюється, руйнується і знову відроджується. Батько космонавтики К. Е. Ціолковський розглядав навіть фізичні засади такого принципу: “Початок є тільки початком періоду і повторюється безкінечне число разів… Нема жодного атома, який би не брав безкінечну кількість разів участі у вищому тваринному житті. Так, входячи в атмосферу чи ґрунт планет, він часом потрапляє до складу мозку вищих істот. Тоді він живе їхнім життям і відчуває радість свідомого і безхмарного буття. Хай для цього випадку втілення потрібно мільярди років. Все ж атом бере участь в житті незчисленну кількість разів” [499. 199, 208]. Звідси й природне розуміння язичниками вічного перевтілення душі, яка іноді пам’ятає, чи “пригадує” якісь фрагменти минулого.

Циклічна концепція вчить знати про минуле стільки, скільки потрібно для розуміння загальних принципів життя і моралі, необхідних людині в теперішньому. Румунський аналітик релігії ХХ ст. Мірча Еліаде вважає, що історичні факти стають малозначущими в порівнянні з вічними міфологемами: “Знати міф – значить наблизитись до таємниці походження всіх речей”.

У буддизмі, християнстві, ісламі під впливом юдейського зразка відбулася історизація релігії: історична особа заступила Бога, матеріальне заступило ідеальне. Матеріалістична наука вважає, що час і простір – “це форми існування матерії”. За Ньютоном та Ейнштейном, час – “рухомий одновимірний вектор, який тече з минулого у майбутнє, а на тлі цього потоку нібито відбуваються всі події фізичного світу” [197].

Однак, за язичницькою концепцією, форма – це те, що ми бачимо. Але