Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

168
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 97 98 99 ... 130
Перейти на сторінку:
й години не пробули в дорозі, коли Кася промовила: «Нєшко», дивлячись назад, і я швидко завела їх під дерева на якійсь відстані від дороги. З дороги за нами здіймалось курява. Я тримала віжки, воли стояли з послужливою слухняністю, і всі ми затамували подих. Хмара зростала неприродно швидко. Вона все наближалась і наближалась, а потім повз нас промайнув невеликий загін вершників у червоних плащах із арбалетами й оголеними мечами. Копита їхніх коней зі сталевими підковами, що дзвеніли об щільно второвану дорогу, викрешували чарівні іскри. Якась справа рук Алоші, яку нині спрямовують на службу Пущі. Я зачекала, доки хмара знову не зникла з поля зору попереду, а тоді вже вивела наш візок назад на дорогу.

В’їхавши до першого містечка, ми побачили, що там уже розвішані оголошення. Намальовані вони були грубо, поспіхом: довгий пергамент із моїм і Касиним обличчями, прип’ятий до дерева біля церкви. Я не думала, як це — коли на тебе полюють. Я була рада побачити містечко, бо планувала зупинитися й купити їжі: нам скрутило животи від голоду. Натомість ми натягнули плащі на голови й покотилися вперед, ні до кого не говорячи. Мої руки на віжках тремтіли раз у раз, але нам пощастило. Був базарний день, а містечко було чимале, дуже близьке до великого міста; довкола було достатньо незнайомців, щоб нас ніхто не запримітив і ніхто не висловив бажання побачити наші обличчя. Щойно ми проїхали повз будівлі, я смикнула за віжки й погнала волів уперед, швидше, поки село не зникло за нами остаточно.

Нам довелося з’їхати з дороги ще двічі — повз пролітали групи вершників. А тоді ще раз пізно ввечері того ж дня, коли повз нас у протилежному напрямку проїхав ще один королівський гонець у червоному плащі, який мчав назад до Кралії; іскри від копит при цьому яскраво спалахували у дедалі тьмянішому світлі. Нас він на своїй високій швидкості не побачив: ми були просто тінню за огорожею. Доки ми ховались, я помітила за нами щось темне й квадратне; це були відчинені двері покинутої хати, наполовину схованої серед дерев. Поки Кася тримала волів, я понишпорила зарослим садком: жменька пізніх полуниць, трохи старої ріпи, цибуля, та ще кілька квасолин. Більшу частину їжі ми віддали дітям, і вони поснули у возі, коли ми виїхали назад на дорогу. Принаймні нашим волам не треба було їсти чи відпочивати — вони ж були зроблені з багнюки. Вони рухатимуться далі всю ніч.

Кася всілася на місце візника разом зі мною. Хутко визоріло; небо було широке, темне й дуже далеке від будь-якої живої істоти. Повітря холодне, спокійне і надто тихе; віз не рипів, а воли не фиркали.

— Ти не намагалася сповістити їхнього батька, — тихо сказала Кася.

Я вдивлялася вперед, у темну дорогу.

— Він теж мертвий, — відповіла я. — Росьяни напали на нього із засідки.

Кася обережно взяла мене за руку, і ми тримались одна за одну, тим часом як віз котився вперед. Невдовзі вона сказала:

— Принцеса померла біля мене. Вона сховала дітей у шафі, а тоді стала перед нею. Її кололи знову й знову, а вона й далі просто намагалася підвестися перед дверима, — голос у неї затремтів. — Нєшко, ти можеш зробити мені меч?

Я цього не хотіла. Звісно, було лише розважливо дати їй його на той випадок, якщо нас упіймають. За неї я не боялася: Кася не буде у великій небезпеці, якщо битиметься, тому що клинки просто затуплювались об її шкіру, а стріли відпадали, не залишаючи на ній навіть подряпин. Але з мечем вона буде небезпечною та жахливою. Їй не буде потрібен ані щит, ані обладунок, і навіть думати буде не треба. Вона могла б іти полями вояків, наче жнучи овес, упевнено й ритмічно. Я подумала про Алошин меч, оту дивну голодну вбивчу штуку; вона була запхнута в ту чарівну кишеню, та я й досі відчувала її вагу в себе на спині. Кася буде схожою на той меч, невблаганною, та скористатися нею можна буде більше, ніж один раз. Я не хотіла, щоб їй доводилося робити щось подібне. Я не хотіла, щоб їй був потрібен меч.

Хотіти цього було безглуздо. Я дістала свій ніж з-за пояса, а вона дала мені свій. Я стягнула пряжки з наших поясів і взуття, а також шпильки з наших плащів, а ще вламала з одного дерева суху гілляку, коли ми проїздили повз нього, й зібрала все це в пелені. Доки Кася правила, я наказала всьому цьому бути прямим, гострим і міцним; я наспівала предметам пісеньку про сімох лицарів, а вони послухали в мене на колінах і зрослись у довгий вигнутий клинок з одним загостреним лезом, наче в кухонного ножа, а не в меча, з невеличкими яскравими сталевими опорами, що тримали довкола нього дерев’яне руків’я. Кася взяла його та зрівноважила в руках, а тоді кивнула один раз і опустила його під сидіння.

Ми їхали вже три дні; гори протягом ночі невпинно росли, втішаючи нас на відстані. Воли йшли добре, та нам усе одно доводилося пригинатися за парканами, горбками й покинутими хатами щоразу, як під’їздили якісь вершники, що рухалися невпинним потоком. Спершу я лише раділа щоразу, коли нам вдавалося сховатися від них, надто заклопотана страхом і полегшенням, щоб думати про це ще якось. Але доки ми виглядали з-за огорожі, спостерігаючи, як щезає далеко попереду хмара, Кася сказала:

— Вони йдуть і йдуть, — і в мене внизу живота з’явився холодний твердий вузол: я усвідомила, що їх надто багато для того, щоб вони просто сповіщали про те, що нас шукають. Вони займалися чимось серйознішим.

Якби Марек наказав закрити гірські переходи, якби його люди обложили вежу; якби вони виступили проти самого Саркана, заскочивши його зненацька, доки він із боєм утримує Пущу від Заточека…

Робити було більше нічого — тільки йти далі, та гори вже не тішили. Ми не знали, що побачимо, коли опинимося на тому боці. Кася весь той день їхала на задній частині воза разом із дітьми, коли дорога поволі стала видиратися на передгір’я, і тримала руку на мечі, схованому в неї під плащем. Сонце підбилося високо, і її обличчя сповна осявало тепле золоте світло. Вона здавалася віддаленою і дивною, нелюдськи статечною.

Ми доїхали до вершечка пагорба та знайшли останнє перехрестя у Жовтих Болотах, а поряд з ним — невеликий колодязь із коритом для напування. Дорога була порожньою, хоча й добряче витоптаною як людськими ногами, так і кіньми. Я й гадки не мала, чи то лише звичайний рух на дорозі, чи ні. Кася підтягнула вгору відра, щоб ми попили та обмили запорошені обличчя, а тоді я змішала трохи свіжої грязюки, щоб підлатати волів: після дня ходу вони то тут то там взялися тріщинами. Сташек мовчки носив мені у жменях брудну траву.

Ми якомога обережніше розповіли дітям про їхнього батька. Мариша геть не зрозуміла — хіба тільки злякалася. Вона вже кілька разів просилася до

1 ... 97 98 99 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, що не мають коріння», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ті, що не мають коріння"