Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

матері. Тепер вона майже постійно трималася Касі, наче була ще меншою, та не випускала її з поля зору. Сташек зрозумів надто добре. Він сприйняв новину мовчки, а по тому сказав мені:

— Дядько Марек намагався нас убити? — і додав: — Я не дитина, — при цьому він дивився на моє обличчя так, наче мені потрібно було почути це від нього, коли він щойно спитав про це у мене.

— Ні, — видушила я крізь стиснуте горло. — Він лише дозволяє Пущі себе спрямовувати.

Я не була впевнена, що Сташек мені повірив. Відтоді він постійно сидів тихо. Він був терплячим із Маришею, яка теж трималась його, та допомагав із роботою, коли тільки міг. Але він не говорив майже нічого.

— Аґнєшко, — сказав він, коли я, закінчуючи «латати» задню ногу одного з волів, підвелася, щоб помити руки. Я повернулася туди, куди він дивився. Ми бачили за собою чималий шлях, що простягався на багато миль назад. На заході дорогу вкривала щільна нечітка хмара куряви. Вона неначе рухалася, ідучи вперед, тим часом як ми стояли й дивилися. Кася підняла Маришу. Я прикрила очі рукою та примружилася від сонця.

Це йшло маршем багатотисячне військо. Попереду, серед вершників на конях, виблискувало скупчення високих списів і майоріло біло-червоне знамено. Я побачила на чолі гнідого коня, на якому сиділа постать у сріблястому обладунку; поряд з ним — сірого коня з вершником у білому плащі…

Світ похилився, звузився й різко насунувся на мене. Яскраво вискочило обличчя Солі: він дивився просто на мене. Я відсмикнула голову з такою силою, що впала.

— Нєшко? — промовила Кася.

— Швидко, — видихнула я, незграбно підводячись і відсуваючи Сташека в задню частину воза. — Він мене побачив.

Ми в’їхали в гори. Я спробувала вгадати, наскільки сильно відстає від нас військо. Я би шмагнула волів батогом, якби з цього була якась користь, але вони йшли максимально швидко. Дорога була завалена камінням, вузька й звивиста, а ноги в них почали швидко тріскатися й кришитися. Багна для того, щоб їх залатати, уже не було, та я все одно не могла б змусити себе зупинитися. Скористатися заклинанням пришвидшення я не наважувалася — не бачила далі наступного повороту. Що, як попереду є люди, а я домчу нас просто їм до рук, ба й гірше — закину нас у повітря над ущелиною?

Лівий віл різко повалився вперед, нога в нього розбилась об каміння на грудки бруду. Другий відтягнув нас трохи далі, а тоді просто розпався між двома кроками. Віз нахилився вперед, утративши рівновагу, і ми всі важко повалилися на купу гілочок та сухої трави.

На той час ми вже далеко заїхали в гори, де дерева були зморщені й низькорослі, а обабіч звивистої дороги височіли вершини. Ми не бачили достатньо далеко позаду себе, щоб сказати, наскільки близько до нас військо. Зазвичай перехід можна було подолати пішки за день. Кася підняла Маришу, а Сташек здійнявся на ноги. Він слухняно пішов поруч зі мною, не жаліючись, тим часом як ми поспішали, попри стерті ноги та біль у горлі від морозного розрідженого повітря.

Ми зупинилися, щоб перевести дух, біля голого прискалку, де протікав крихітний літній струмочок; його нам якраз вистачало, щоб піднести води у жмені собі до рота, а випроставшись, я підскочила від рипучого каркання біля своєї голови. Чорна ворона з лискучим пір’ям витріщилася на мене з гілляки зморщеного дерева, що тулилося між скелями. Вона голосно каркнула знову.

Ворона подалася за нами, коли ми побігли геть, перескакуючи з гілки на скелю, а з неї — на наступну. Я жбурнула в неї камінцем, намагаючись її відігнати; вона лише відстрибнула та знову каркнула кислою переможною нотою. Трохи далі долучилися ще дві. Стежина звивалась уздовж гребеня хребта, а обабіч до крутих схилів поступово спускалася зелена трава.

Ми бігли далі. Стежка різко опустилася, коли від неї відійшла одна гора, залишивши страхітливе провалля справа. Можливо, ми вже пройшли вершину. Я не могла зупинити біг достатньо надовго, щоб як слід про це подумати. Я мало не тягнула Сташека за собою за руку. Почула, як десь за нами голосно ірже кінь — неначе послизнувся, біжучи надто швидко вузьким гірським переходом. Ворони знялися в повітря, кружляючи, і полетіли на це подивитися; усі, крім однієї, незмінної супровідниці, що не зводила з нас своїх ясних очей.

Повітря було розріджене; біжучи, ми судомно силкувалися дихати. Сонце заходило.

— Зупиніться! — гукнув хтось далеко за нами, і впала стріла, задзеленчавши об каміння в нас над головами. Кася зупинилася, штовхнула Маришу мені до рук, коли я порівнялася з нею, і стала ззаду. Сташек налякано озирнувся на мене.

— Іди далі! — сказала я. — Іди далі, доки не побачиш вежу! — Сташек кинувся далі та зник разом зі стежкою за кам’яною стіною. Я підняла Маришу, пригорнувши її до себе; вона, притулившись, щільно обвила мені ручками шию, а ніжками — стан, і я побігла за ним. Коні були так близько, що ми чули, як під їхніми копитами хрустять камінці.

— Я її бачу! — гукав спереду Сташек.

— Тримайся міцно, — сказала я Мариші й побігла якомога швидше; її тіло билось об моє, і вона, нічого не говорячи, опустила щічку мені на плече. Сташек боязко повернувся, коли я, задихаючись, забігла за вигин; він стояв на виступі, що випирався з гірського схилу, трохи завузькому для луки. Ноги мої були змучені; я опустилась на землю, а мої коліна не підгинались саме для того, щоб опустити Маришу, не звалившись на неї. Ми вийшли на південні схили. Під нами стежка й далі зміїлася вперед і назад горою, спускаючись аж до Ольшанки.

А по інший бік від містечка, перед західними горами, виблискувала білим на сонці Драконова вежа, досі маленька й далека. Вона була оточена солдатами, невеликим військом із людей у жовтих накидках. Я у відчаї витріщилася на нього. Вони вже дісталися всередину? Великі двері ще були зачинені, диму з вікон не виходило. Мені не хотілося вірити, що вежа впала. Я хотіла гукнути Сарканове ім’я, я хотіла кинутися крізь порожнє повітря. Я знову піднялася на ноги.

Кася зупинилася на вузькій дорозі за нами. Вона витягнула меч, який я їй дала, саме тоді, коли коні зайшли за вигин. Марек був з ними, очолював їх; його шпори були мокрі від крові, і він уже вийняв меч, вискаливши зуби. Його гнідко понісся вперед, а Кася не рухалася. Її волосся вільно маяло на вітрі. Вона широко розставила ноги на стежині та прямо витягнула меч, і Марек мусив смикнути вбік голову коня або ж виїхати просто на клинок.

Він зупинився, проте вдарив мечем униз по ній, завернувши коня на вузьку стежку. Кася перехопила удар і відбила його самою лише грубою силою. Просто