Читати книгу - "Смерть у Києві"

мої завжди розкриті для синів і братів. Кликав не раз його брата Гліба до себе, але той не прийшов. Вівся зухвало й негідно, колотився без кінця в цій землі, аж вигнали його геть.

— Ростислав розсварився з отцем своїм назавжди, бо вже понад десять літ не має волості, зрівняний мало не з Іваном Берладником у безпритульності й безземельності. В Долгорукого ж тільки й мови: кожен син повинен сам собі здобувати волость. Сини ж не вовки, щоб дбати про харч. Та й що надбали? Іван помер у поході. Гліб оганьблений поразками й кривоприсяжництвом. Через те Ростислав пішов од Долгорукого і вклоняється тобі, князю, і питає, чи може прийти?

— Негоже так приймати високих послів, — поважно мовив Ізяслав. — Передчуття не обмануло мене, коли хотів бачити вас перевдягнених, обсушених і обігрітих. Тепер зробимо саме так. Тим часом зберу своїх воєвод і бояр, прикличу князів чернігівських, що прибули сюди для дружби зі мною, хай почують від вас цю втішну вість ще раз, бо це радість для всієї Руської землі і для всіх християн.

Він відпустив Дуліба та Іваницю і звелів кликати всіх, з ким мав думати, а також запросити князів Давидовичів, готувати урочисту учту, отцю Іоанну — пишну відправу на честь того, що мало тут незабаром статися.

Та тепла осіння ніч на березі Остра минула вся у веселому палахкотінні смолоскипів, у брязкоті не зброї, а чаш і ковшів з вином та медом, з веселою метушнявою гінців з тої та другої сторони, у великій змаганині двох князівських таборів, хто кого переважить у дарах, у лестощах, у лицемірстві й сльозливій піднесеності.

Ізяслав послав воєводу свого і дружинників з честю й дарами для Ростислава, прикликаючи його до себе, обіцяючи городи й волості. Ростислав відвзаємнив дарами й поклонінням доземним, приймав послів коло входу до свого шатра, яке пишністю своєю набагато перевершувало біле з золотими шнурками шатро Ізяславове, бо вивіз його Ростислав ще з Новогорода, купивши в заморських гостей, а відомо ж, що гості можуть роздобути такі речі, яких не мають ні королі, ні імператори, прості ж князі не уявляють і поготів. Про шатро послами Ізяславовими теж було сказано князеві, сказано також і про численність дружини Ростиславової5 і про багатство, яке має з собою, з усього видно, бо товар його не піддається обліченню навіть для хитрого гонецького ока. Але Ізяслава чи й цікавили подробиці, все для нього було незначуще, окрім самого приходу найстаршого сина ворогового, князь возносив хвалу Богові за цей несподіваний дарунок, бо ж тепер уся земля Руська могла бачити, на чиєму боці не сама сила, а й правда; коли вже до нього прихиляються й такі мужі, як князь Ростислав, то й ще прихиляться всі, хто має розум незачерствілий.

Боярин Петро Бориславович, в обшитому чорним бобром широкому одязі, з золотою князівською гривною на шиї, блідий від постійного перебування в поштивому напруженні, старанно вписував у пергамент кожне князівське слово, аж Іваниця не мав сили стриматися й шепотів на вухо Дулібові: «Оце! Шкрябає в пергаменті, як курка в поросі! Цей і Сильку за пояс заткне!» Дуліб мовчав, бо сказав усе, що мав сказати; тепер вони з Іваницею мали до кінця вдавати з себе скривджених Долгоруким шукачів істини, вони були жертвами й мучениками, щоправда, мучениками живими, що не завжди й не всім подобається; та Ізяслав дякував Богові й за це, бо тепер смерть Ігореву забудуть нарешті всі, коли ж хто й захоче згадати, то задосить станеться йому, почувши про те, як віддячив Долгорукий двом мужнім посланцям князя київського, які прагнули розплутати до кінця справу з тим загадковим, лиховісним убивством.

Дари князівські з одного й з другого боку були благочестиві спершу: іконки, хрести, гарно здоблені молитовники в золоті й сріблі, саджені коштовним камінням. Коли вдруге послав Ізяслав, кличучи Ростислава, то вже повезли тому в дар коштовну зброю, Ізяславові ж було передано соболині хутра з таким полиском, який хутро має лише в північних Землях з вічними морозами й снігами.

Тим часом Ростислав звернувся до своєї дружини, яка ще не відала про його заміри, вважаючи, що послано її помагати союзним з Долгоруким князям — Ольговичам і Давидовичам.

— Хай прогнівається на мене отець мій, — так сказав Ростислав дружині, — але не піду до ворогів своїх, бо були вони ворогами дідові моєму Мономаху і стриям моїм Мстиславу і Ярополку. А підемо, дружино моя, до Ізяслава, бо до нього лежить моє серце. Він дасть мені волость, і я візьму. Чи підете зі мною?

— Підемо, княже! — загукали найвірніші, а за ними й усі інші, бо хоч що кажи, волость є волость, та ще коли вона в цих теплих і щедрих землях, далеко від морозів і снігів, від суворого північного неба, від малолюддя і від безхліб'я.

Перемови тривали цілу ніч. Князі передавали один одному поклони й лестиві слова, але ніхто перший не хотів рушати назустріч другому, бо ж за Ізяславом було старшинство, а за Ростиславом — незалежність. Він жертвував найдорожчим, отож мав усі підстави сподіватися, що за пожертвою мав би прийти Ізяслав, або ж бодай простягнути руку. Поки ж тривало змагання в лестощах і високих словах, а справа не посувалася, а відсувалася щодалі назад, Дуліб обережно підкинув Петру Бориславовичу думку про те, що князі могли б зустрітися посередині річки на Ізяславовому насаді.

— Внеси це в пергамент свій, боярине, — порадив Дуліб.

— Але ж про це ще не сказано князеві!

— Тоді й скажеш.

— Чом би не сказав сам?

— Поступаюся цим для тебе. Честь Ізяславова буде збережена, бо ж насад належить йому. Ростиславові не доведеться ступати на цей берег, допоки не отримає від Ізяслава того, що прагне мати. Князі, як діти, боярине, ми їх не можемо з тобою збагнути.

— Звідки відаєш про мене? — трохи насторожився Петро.

— Багато чув про твою вченість, а я сам люблю книги і людей книжних ставлю вище за всіх. Пиши й кажи.

Петро вписав і сказав, і це сподобалося Ізяславу. Над ранок князі зустрілися на Острі в насаді, вистеленім килимами, обидва в золоті, шовках і хутрах, обидва високі й ставні, та все ж Ізяслав багато втрачав поряд з могутнішим Ростиславом, здавався дрібнішим, незначнішим, а вже його зчервонілі очі й геть не витримували зіставлення з ромейськими очима Ростиславовими, і при погляді на цих двох хотілося вказати на суздальця й вигукнути: «Ось князь!»

Однак стояв Ізяслав, а вклонявся Ростислав. Лиш по тому