Читати книгу - "Вийди і візьми"

class="book">— Моя Іруся. Я її часто беру з собою.

— А в мене ще є сестличка, — озвалась Іруся, міцно притулившись до матері. Її носик у ластовинні задерикувато поглядав на Сергія.

— Наталя залишається на гурток у школі. Вона вже в мене велика.

— Наталі одинадцять локів, — підтвердила Іруся. — Один і ще один. Я можу написати, хочете?

— А я… а в мене сьогодні вільний день, — мовив Сергій, приховавши однак, що й усі попередні дні у нього також були вільними.

Сергій запропонував, що може походити з Іринкою містом.

— Це трохи довго, — Настя вагалася, їй було незручно, а водночас вона була не проти.

— Тли години.

Настя подивилася запитально на Сергія.

— Чудово, — Сергій нікуди не квапився.

— Дякую. Це Сергій, ми з ним разом у школі вчилися.

— Ходімо, Селгію, — Іруся взяла Сергія за руку і вони пішли.

Тепер Сергій більше не стежив за назвами вулиць, його вела Іринка, дівчинка у плетеній камізельці, яка тримала його руку своєю крихітною долонькою так упевнено і природно, як дорослі, випробувані Кримом, Римом і мідними трубами.

— Скільки тобі рочків?

— Отак, — Іруся загнула на вільній долоньці пальчик, розпрямивши решту чотири.

— Ну, то ти вже велика.

— Велика моя сестла. Я маленька.

— І куди ми, маленька, з тобою прямуємо?

— Плосто.

Просто, так вони дійшли до водограю. Шуміла, вихоплюючись і спадаючи додолу, вода, кілька віднесених вітром бризок обдали Сергія.

— Ти любиш купатися?

— Трохи, — мовив Сергій.

— А ти знаєш, що у фонтані не можна купатися?

— Знаю.

— А я купалася.

Поодаль на вільному майданчику, під кроною єдиного в цьому ареалі дерева розташувалися продавці книжок — видань, які були Сергієвими перевесниками, молодшими і старшими від нього. Торгівці одні вже зібрали, інші якраз пакували крам, як Сергіїв погляд припав до палітурки, з якої на нього вирячився божок: здавалося, він так само не сподівався Сергія, як і Сергій його. Чи то злякавшись, чи то заведений Сергієвим поглядом, божок зненацька затанцював, мовби прагнучи заразити Сергія своєю безжурною веселістю.

— Ти любиш читати, Селгію?

Сергій скинувся, заворожений маревом.

— Ти мене чуєш? Селгію, слухай уважно! — Іринка повторила запитання.

— Колись любив, моментами дуже.

— Чому тоді книжка втекла від тебе?

— А звідки ти взяла, що вона від мене втекла?

— Бо ти так на неї дивишся.

— Більше вже не втече.

— Ти впевнений?

— А так.

Кажучи це, Сергій діставав із кишені гаманець. Божок затанцював хвацькіше, а потім розгублено у танці й застиг.

Увечері виходили на прогулянку — попервах Сергій з доньками зустрічати Настю, маму, відколи ж Настя звільнилася з додаткової роботи, всі разом, через місто до парку, алейками, в яких виводили пізні серенади птахи. Брали з собою фундук, іноді їм щастило погодувати білок, а раз вивірка схопила горішок прямцем із Наталчиної долоні, сміливиця, викликавши в Іринки переможний, як то буває в дітей, скрик. До парку вони ходили і в неділю, коли прокидалися атракціони, на які водили ще його, Сергія. Перемальовані з добрий десяток разів, вони працювали, наче посеред усіх змін, що їх сподіялося багато і мало, було щось таке, яке, крутячись і кружляючи, забезпечувало тяглість.

— А тепел мама з Селгієм.

І що? Їм доводилося сідати в ґондолу, карусель неслась д’горі, наче підхоплена вітром, звідки Сергій з Анастасією, майже торкаючись дерев, що ряхтіли їм назустріч щедрою зеленню, махали дітям, Наталка стояла, Іринка захоплено плескала.

Після другої зустрічі — того «випадкового» побачення, як вивчав нові назви, Сергія запопало бажання змінювати ще більше, ніж поклав і змінював уже до того, і він заходився робити ремонт. Прощався з речами, відклавши кілька світлин, одну-другу дрібничку, виносячи й виносячи, так що не було йому кінця-краю, і тільки-но воно перетворювалося на смітниковий мотлох, ставало на йоту легше й світліше — так корабель звільняють від непотрібного баласту, що тягне його донизу більше, ніж дає рівновагу. Як викидав вояків і значки, було так, ніби ті прив’язані до нього хоч і незримими, проте достолиха міцнющими нитками, наче боровся, розірве чи не розірве та чи не висмикне разом із ними частинку себе, одначе він сьогоднішній узяв гору над собою тодішнім, над насланням і викликом, примарою та спокусою, здатною вкидати у сон — солодкий і летаргійний. І не було вже його тодішнього — умирав щодня і щосекунди, щоб стати таким, як є, бо всі ті міріади його колишностей і були ним, Сергієм, компонуючи його, як ноти симфонію.

Разом з мулярами пересував меблі, частину яких залишив, і спинався на драбину, розводив фарбу і навіть пробував валкувати стіни. Почувався господарем, це було його помешкання, з приводу отримання якого батьки не раз перекидувалися двозначними жартами, аж життя, мов на відомсту, втнуло лихий ритурнель — йому, Сергієві, теж. І може, добре так, що довідався про те дорослим, тільки не добре, що мав жаль на батьків — без знання підстави і то свавільніший, адже було його непевне почування, невиразний, оброслий кривотлумаченням здогад, наче каламуть, крізь яку не видно було дна.

Відлущував попередні нашарування, набіглі, мов хвиля над хвилю і так застиглі, і було їх так, що вони вже нічого не означали, а важило написати все наново, ні крихти при тім не занедбуючи. До самого споду — через ромашки, ромби і конуси і ще раз ромашки до цегли, аж було видно, як її зшито одна з одною сіро-бежевим розчином, і шлакоблокових перетинок між кімнатами; відтак усе