Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Пацики, Анатолій Дністровий

Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

154
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 99 100
Перейти на сторінку:
торкається її почервонілого носика й цілує Таню в губи. Вони, певно, щасливі. Я радий. Мені хочеться, щоб цей дурбелик усе життя любив і не ображав її. Мовчки спостерігаю, як вони сідають у 4–й тролейбус, котрий їде по Енергетичній, але мені не підходить. Вони губляться в салоні, двері зачиняються, і тролейбус рушає. Глибоко в душі я відчуваю невелику втрату. Треба жити далі. їду додому. Невдовзі до зупинки під'їжджає 5–й тролейбус, і я пропихаюся в салон між вайлуваті туші людей, запаковані в дублянки, шуби й пальта. Тягне на сон. Біля магазину «Воєнторг» дивлюся на картину, котру на стіні будинку забацала Ляня. Відтоді, як бачив картину востаннє, її ще гірше зіпсували: зішкребли праву частину, тепер важко вкурити, що це таке, а навколо все порозписували білою та червоною фарбою. Я відвертаюся й не хочу читати ті написи.

Вдома падаю на ліжко. Хочу заснути, якомога швидше заснути. У голові знову рояться думки про Риню, Ляню, Таню з її чоловіком, про малого Машталіра, Дефіцита, Коновала, про Юру Пижа… лежу й дивлюся в стелю. Згадую жирного кабана Чихаренка, якому нада було більше настріляти по балді, згадую недоношеного Артура, який тепер працює на комбайновому заводі й став сумирною, тихою вівцею, згадую Петра Григоровича, цього хитрозробленого вилупка, котрий свого ніколи не пропустить… Тарабанить телефон, але я не беру слухавку, певно, мати, знову почне капати, що є в холодильнику, щоб розігрів, поїв і таке інше. Очі настільки втомлені, що я навіть не помічаю, коли вони заплющуються. Чути рух транспорту за вікном, зовні на металеве підвіконня падають краплини (певно, тануть бурульки), і я дрімаю під їхні ритмічні удари; до мене приходить агнєшка випадкова полячка з якою я познайомився на сільському весіллі хотів цілуватися в садку а може й не тільки цілуватися ми йдемо з нею по київській я бачу як її пузатий батько бухає пиво з нашими хануріками а вітчим кричить до мене що агнєшка це його дівчина і ми починаємо тікати від нього а він женеться за нами з великим ножем із якого крапає свіжа кров тікаємо подвір'ями маленькими провулками перелазимо через металеві паркани біжимо територією дитячого садка агнєшка перелякано шепоче щоб ми їхали до неї в польщу що я скоро буду в Тернополі сам всі друзі роз'їхалися і що тут більше нема чого робити несподівано ми помічаємо коновала він сидить на асфальті біля входу до дитячого садка перед ним чавунний казан на вогні він помішує ложкою йому в обличчя б'є густа неприємна пара шо ти робиш питаю в придурка коновал каже готую діткам ширку маю новий рецепт для дошкільного віку гребе по–чорному ідіот кричу йому за нами біжить мій вітчим він хоче всіх різати коновал тікаємо разом але він психує щоб йому не заважали тікаємо кричу до агнєшки і ми вибігаємо з дитячого садка на вулиці я ловлю машину але ніхто не хоче зупинятися агнєшка каже що тут поруч можна заховатися я погано розумію її польське квакання але раптом у мене прокидається підозра звідки вона знає цю місцевість біля нас несподівано зупиняється тачка і з неї вилазить петро Григорович і чихаренко вони говорять до агнєшки привіт мала я обертаюся й бачу як агнєшка зі свого обличчя повільно пальцями здирає шкіру під якою на мене дивиться невинна харя ляні я кричу як ненормальний і тікаю в напрямку чалдаєва де хочу перебігти дорогу й податися або на ка–наду або в старий парк враз лунає телефонний дзвінок…

Котра зараз година? — лежу з розплющеними очима й оглядаю кімнату. Телефонний дзвінок. Настирливий. Підводжуся, беру слухавку. Риня. Слава богу. Він каже, що вже зібрався і що через три години ми зустрічаємося на залізничному вокзалі. Добре. Сідаю на ліжко, після сну почуваюся розбитим, наче старенький «бобік». Шизоїдні сни останнім часом мені сняться, мабуть, треба більше бухати, бо коли лягаєш спати п'яним — нічьо не сниться, ти — труп. Із роботи приходить мати, питає, чого такий потухлий. За вікном темніє. Я одягаюся й виходжу, бо з Ринею зустрічаюся в кабаку «Оріон», де на прощання хочемо ковтнути по соточці, а потім тачкою — на вокзал. На 15–го квітня, біля «Боксу», де виграв змагання малий Машталір, зустрічаю знайому соску, тру з нею хвилин п'ять про справи, вона, в принципі, готова піти зі мною — по очах бачу, але швидко прощаюся, бо маю тільки сім хвилин, аби дійти до місця зустрічі. Заходжу в кабак і помічаю самотнього Риню, він сидить за столиком у кутку біля вікна. Втомлено посміхається й киває головою, аби йшов до нього. Молода жінка в рожевому фартушку приносить на таці дві тарілки з хавкою, два соки та карафку горілки з чарками. Пацани, честь, вітається з нами п'яний штемп з–за сусіднього столика, я впізнаю його: він зі Східного, ходив останнього разу мочити з нами Старий парк біля центрального стадіону. Кілька хвилин він нас серйозно харить, Риня наливає йому, аби відвалив. Він прощається, всьо, пацани, не буду вам мішати, й звалює за свій столик, де сидять його другани. Ми випиваємо мовчки, мовчки їмо. Капуста знає, що ти ідеш? — запитую в Рині, аби порушити мовчанку. Він схвально киває, да, я тільки шо їй подзвонив додому; пауза; вона розревілася… уявляю, якби я з нею прощався не по телефону… фіг би вона мене відпустила, ха, оце би було попадало! Я розмащую виделкою в тарілці водянисту картоплю–пюре, відрізаю шматок шніцеля й кидаю до рота. Риня бере графин і розливає по чарках, собі трішки переливає, горілка збирається на поверхні, злегка ніби надувається й перетікає через вінця. За шо п'ємо? — питає Риня. Давай за нас. Перехиляємо, горілка потрапляє Рині на підборіддя, він кривиться й обтирає її рукою. Шо будеш робити? — запитує після невеликої мовчанки. Не знаю, може, бурсу закінчу, якшо не викинуть, а там… подивимося, може, буду на комбінаті робити, або спробую кудись поступити. Бабки нада мати, каже Риня, ці ж козли тільки це люблять, ми ж, старий, у Галичині — тут за все люблять здерти. Да, відповідаю йому, бабки нада. Невдовзі допиваємо водку й виходимо. Я таксі замовив, говорить Риня, має бути через п'ять–шість хвилин. На свіжому повітрі закурюємо, підходимо до автомобільної стоянки, неподалік від нас стоїть біла «волга» з увімкненими фарами. Запитуємо в сивого водія, чи їде він на вокзал, він

1 ... 99 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пацики, Анатолій Дністровий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пацики, Анатолій Дністровий"