Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І тут раптом струсь зупинився. Чи то на нього так вплинула загорода з квітів, що повисла в повітрі, чи інфернальний скрежет трамваю, чи вигляд молодиків, що повипадали на брук від раптового гальмування, чи то просто птах вирішив перепочити й уважніше розглянути своїх переслідувачів, але він зупинився і з гідністю оглянув авдиторію, що утворилася навколо нього на певній віддалі.
Я не пригадую, як ми перервали гонитву. Я тільки па- м’ятую, як усе завмерло навколо, наче на землі і в повітрі припинився найменший рух. Поліцаї, а за ними й кінооператор, виплигнули з авт, тільки підступити ближче до струся не наважувалися і стояли, переступаючи з ноги на ногу. Я теж. здасться, виплигнув разом з іншими, хоч я одночасно нібито пригадую, що залишився сидіти за кермою. З трамваю вивалила солідніша публіка і поставала, чекаючи, що діятиметься далі. На дверцятах вагонів погойдуючися, посвистувала дітлашня, приготувавшися споглядати дійство.
Однак у природі, видно, сталася якась затримка, і дійство ніяк не розпочиналося. Струсь стояв і дивився на публіку, публіка стояла, лежала, навпочіпки дивилася на струся. Навколо панувала тиша. Місто припинило існування, на околицях трава перестала рости.
– Ну! – пролунало з гурту.
Та ніхто з переслідувачів не зрушився, щоб хапати сгруся.
– Ганчірки! – блиснувши квіткою на вилозі, воскреснув біля мене Козютко-Млодютко. – Я вам покажу! – І він з таким надхненням рвонувся вперед, аж я відрухово скрикнув:
– Не забувайте: струсь одним ударом ноги випатрошуе кишки!
Це вигукнув нібито й не я, хоча звідкілясь, імовірно, я десь вичитав, чи, може, хтось таке говорив, і воно досі непридатним лежало в свідомості, я також, і то навіть так укладеним реченням, знав, що струсь випатрошує нутрощі. Я вже бачив, як Козютко-Млодютко кидається на птаха, і з нього, заки встигають підбігти інші, вивалюються натрощі на брук просто під лапи пекельному птахові, який парує від крови.
Тільки я даремно перехвилювався за Козютка-Млодютка. Смертельна загроза його життю, від якої він уже конав у моїй уяві, не встигла до нього й наблизитися. Заки я спромігся перестерегти його, він на моїх очах щез, наче увійшовши в спини тих, які стояли поруч. Я вирішив, що якось не додивився й пізніше над цим ще докладніше поміркую, та Козютко-Млодютко лишився невидимий, і я про нього на деякий час забув.
Збирище навколо струся росло, хоч ніхто не виявляв охоти скорочувати віддалі між собою і птахом. Здасться, жодному з присутніх не траплялося підступати до сотворіння, яке одним ударом лапи випатрошує нутрощі, і всі чекали, як чекають на лікаря. Ну, певно ж, догадався я раптом, вони всі хворі на шлунок, і вигляд у них землистий, точнісінько, як у хворих на виразку шлунку. Тому ніхто й не наважується іти вперед, бо кожному боляче ступати.
Однак потім сталося те, чого я собі ніяк не годен пояснити, бо воно погано в’яжеться з попереднім. Я його охоче оминув би, якби не сумління: мені не вільно нічого змінити в тому, що було, навіть якщо воно й свідчитиме не так, як того мені хотілося б. Я сам бачу непослідовність деяких своїх вражень і переживань, проте саме так усе мало місце, і якщо я почну, нехай навіть якусь дрібницю, приховувати або змінювати, я ніколи не здолаю вияснити сутности тих подій, на які прирекла мене поява в моєму житті відвідувача, а від цього залежить усе моє подальше існування.
Справа в тому, що я несподівано зробив для себе відкриття: навколо лящало. Тобто зборище, яке оточувало птаха і яке я щойно бачив непорушним і безголосим, лускалося від активности й галасу. Хворі на шлунок обернулися на пикатих і пащекуватих, наче вони вже одвіку кричали на повний голос, сипали поради, як зловити струся і хто має перебрати на себе це завдання. Усі вони пашіли здоров’ям, їхні груди дудніли – чулося, що в кожного легені, як у ґлядіятора, і мені ніяк не йшло до голови, де поділися хворі на шлунок.
Саме тому я схильний надавати більшої ймовірности не першому припущенню, а саме, як я помилково несміливість підійти ближче до струся поцінував за мовчанку людей, хворих на виразку шлунку, а пізнішому здогадові, хоч я його одразу ж, навіть не вагаючися, відкинув, – що час мого думання тривав значно довше, ніж це мені запам’яталося, і за цей час природа повкладала в домовини хворих, а на їхнє місце явила дебелих і пащекуватих, оцих, які оточували мене тепер, а щоб унаочнити, ніби це саме так, хоча кожний погодиться зі мною, що подібного, далебі, не трапляється, повітря навколо зробилося настільки прозоре, аж скрізь нього, як крізь плинне скло завбільшки з небо, яке все побільшувало й урухомлювало, стало видно найменший порух, і кожна людина, як живий небачений досі аґреґат, дробилася на поштовхи й площини, які, лишаючися прозорими, видовжували тіло, як надувний матрац, до іншого виміру, увійти в який не дозволяли тільки галас і метушня. І хоча ніхто не мав змоги або й не хотів дістатися до цього виміру, його, на диво чітко, відчувалося шкірою, нюхом, кістками, і кожного разу, як я пригадую цю мить, в мені все завмирає, наче мене при повнії: свідомості переливають у щось таке невимовне, перед яким мене охоплює і жах, і радість, і при цьому десь потаємним куточком розуму я ніби догадуюся: це моє відчуття (як часто незначні причини викликають величезні наслідки!) спричинене виключно голосом кінооператора, чи,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герострати, Емма Іванівна Андіївська», після закриття браузера.