Читати книгу - "Спокута"

так і висловився, щойно я сіла. Мій головний біль, відчуття тиску у скронях — це особливе зловісне передвістя. Він показав на рентгенівському знімку якусь гранульовану розмазану ділянку. Я помітила, що кінчик олівця тремтів у нього у руці, і подумала, що лікар теж хворий на якийсь нервовий розлад. Сподіваюся, так і є, бо мені кортить «убити гінця». Я пережила, сказав він, низку крихітних, майже непомітних інсультів. Процес буде повільний, але мій мозок, мій розум, згасає. Незначні провали у пам'яті, що чекають на всіх нас у певному віці, стануть більш помітними, більш виснажливими, доки не прийде час, коли я не помічатиму їх, тому що втрачу здатність будь-що розуміти взагалі. Не зможу пригадати, що було дні тижні тому, вранці, ба навіть десять хвилин тому. Мій номер телефону, моя адреса, моє ім'я і те, що я зробила за своє життя — цього вже не буде. За два, три або чотири роки я не впізнаватиму старих друзів, які ще живі, а коли прокидатимуся вранці, не впізнаватиму власної кімнати. Та й скоро мене там не буде, тому що мені знадобиться постійний догляд.

У мене судинна деменція, як сказав лікар, і є певна утіха. Хвороба прогресуватиме повільно, як він повторив, мабуть, з дюжину разів. Окрім того, це не так погано, як хвороба Альцгеймера, з її перепадами настрою і агресією. Якщо мені пощастить, недуга протікатиме в легкій формі. Може, я й не почуватимуся нещасною,— проста собі старенька зі згаслою свідомістю, яка сидить у кріслі, нічого не знаючи, ні на що не очікуючи. Я попросила його бути відвертим, тому не можу нарікати. Лікар поквапив мене на вихід. У почекальні сидить ще дванадцять пацієнтів. Наостанок він, допомагаючи мені вбрати пальто, окреслив моє майбутнє: утрата пам'яті, короткочасної та тривалої, потім почнуть випадати окремі слова — наприклад, іменники,— а далі пропаде вся мова разом з координацією рухів, і невдовзі по цьому — вся моторика й, урешті-решт, автономна нервова система. Бон вояж!

Спочатку це мене й не вибило з сідла. Навпаки, я була збуджена й жадала негайно розповісти новину близьким друзям. Я згаяла годину, обриваючи телефон, прагнучи поділитися новиною. Можливо, я вже не контролюю себе. Звістка здавалася страшенно важливою. Увесь день я займалася рутинними справами, а коли скінчила, на полицях з'явилося шість нових тек. Увечері прийшли Стелла з Джоном, і ми замовили страви китайської кухні. Вони розпили пляшку моргону. Я пила зелений чай. Коли я описала своє майбутнє, мої чудові друзі були спустошені. Їм обом за шістдесят — такий вік, коли починаєш обмалювати себе, що сімдесят сім — це ще молодість. Сьогодні, з черепашачою швидкістю перетинаючи Лондон на таксі під крижаним дощем, я думала про дещо інше. Я божеволію, казала я собі. Не дайте мені збожеволіти. Але я не можу в це повірити. Може, я жертва сучасної діагностики: в іншому столітті він сказав би мені, що це старечий маразм. На що мені чекати? Я всього-на-всього вмираю, розчиняюся в незнанні.

Таксі їхало провулками Блумсбері; ми проїхали будинок, де мешкав мій батько після другого шлюбу, і підвальну квартиру, де я жила і працювала до кінця п'ятдесятих. Після певного віку подорож містом викликає бентежливі яскраві спогади. Адреси померлих накопичуються. Ми перетнули площу, де Леон героїчно доглядав свою дружину, а потім ростив своїх дітей-шибеників зі самозреченням, яке вражало всіх нас. Однoro разу і я викличу роздуми в якогось пасажира, який проїжджатиме мій будинок на таксі. Це популярний маршрут — Внутрішнє кільце Регентського парку.

Ми перетнули річку мостом Ватерлоо. Я сиділа з того боку, звідки відкривався мій улюблений краєвид на місто, і коли я повертала голову, поглядаючи то униз за течією на собор Святого Павла, то вгору за течією на Біг-Бен, між якими красувався повний комплекс туристичного Лондона, я почувалася добре і фізично, і розумово, попри головний біль і легку втому. Хай як я змарніла, а й досі почуваюся тою людиною, якою завжди була. Молодим це важко пояснити. Ми можемо здаватися їм якимись рептиліями, але ми не окреме плем'я. Проте у найближчі рік-два я вже не зможу такого сказати. Тяжкохворі, маразматики — це справді інша раса, нижча раса. І ніхто не переконає мене у протилежному.

Мій таксист лаявся на всі заставки. Дорожні роботи над річкою змусили нас зробити гак, тримаючись старого Каунті-Холу. Коли ми з'їхали з кільця в бік Ламбета, переді мною постала лікарня Святого Томи. Її зруйнували під час несподіваного бомбардування — слава Богу, мене там не було,— а зведення нової будівлі й вежі на старому місці — це просто національна ганьба. Я працювала у трьох лікарнях — в Олдер-Гей, у Королівській лікарні Східного Сассексу, а також у Святого Томи — і під час написання твору їхній вигляд поєднався в моїй уяві, зливши всі мої враження в один образ. Зручне викривлення реальності й найменший з моїх злочинів проти правдивості.

Коли водій розвернувся посеред дороги, щоб підвезти мене до головної брами музею, дощ уже стихав. Шукаючи в сумочці двадцять фунтів і напинаючи парасольку, я не бачила, що навпроти припарковане інше авто, доки моє таксі не від'їхало. Це був чорний «ролс-ройс». На мить мені здалося, що він порожній. А всередині був водій — такий низенький, що майже губився за кермом. Я не певна, що описуване мною далі насправді слід оцінити як разючий збіг. Я щоразу згадую Маршаллів, коли бачу припаркований «ролс-ройс» без водія. За стільки років це стало звичкою. Це часто спливає у мене в голові, зазвичай не викликаючи жодних почуттів. Я звикла до думок про них. Вони, як і раніше, зрідка виринають у газетах — у зв'язку зі своїм фондом на медичні дослідження, зі зборами й пожертвами на Тейт або у зв'язку зі щедрим фінансуванням сільськогосподарських проектів у Чорній Африці. А ще у зв'язку з їхніми вечірками й запеклою боротьбою проти наклепів у національній пресі. Нічого особливого не було в тому, що лорд і леді Маршалл виникли у мене в думках, коли я наближалася до двох масивних гармат перед музеєм, але я відчула шок, побачивши, як подружжя спускається східцями мені назустріч.

Їх проводжав почет офіційних осіб (серед них я впізнала директора музею) і один фотограф. Двоє молодих чоловіків тримали парасольки над головами подружжя Маршаллів, коли пара спускалася до колон. Я вповільнила ходу, але не зупинилася, щоб не привертати до себе уваги. Всі почали по колу потискати руки, і