Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

23.

— Впізнала, так? — завваживши мою відвислу щелепу, вищирився він і підморгнув: — Я — Лука.

— І ти не в її смаку, — оголосив Соретті, повісивши шопер на руку, котру той простягнув до мене у привітанні. Вміст сумки жалібно дзенькнув. Тихіше, єнотику, інакше вечерятимеш всухом’ятку.

— Нічого страшного, зате він до вподоби хазяйці лофту, в який переїхав, — захихотів хтось з глибин квартири.

Усе, тихо прикінчити боса не вдасться. Та й він вже почав кахикати, ненав’язливо натякаючи, що йому бракує повітря й час його звільнити. Неохоче забравши руку, я розраховувала повернутися до замаху на його життя дещо згодом. Без зайвих свідків.

— Годі, Кірстен. Я вже втомився пояснювати тобі — між нами нічого немає. Поки що, — з хижою усмішкою вточнив Лука. — І взагалі у мене в планах лише трохи урізноманітнити її сіре похмуре нудне життя.

Пролунало це якось не надто переконливо.

— Як-як ти сказав? Урізноманітнити? Це так у вас, нежонатиків, зараз зветься секс?

Він наморщив носа та відсунувся убік, даючи мені змогу нарешті побачити Кірстен, котра його підколювала. Білявка розміром з колібрі, така ж маненька й тендітна, з незворушним виразом обличчя натирала рушником помаранчевий таріль, спершись стегном на квадратний обідній стіл, ніби узятий з меблів для Барбі — ніякий інший не вмістився б у цю невеличку кухню.

Крадькома глипнувши на Тоні, я не знала напевне, чого очікувала від нього. Може, нападу клаустрофобії, якщо згадати, наскільки величезний пентхаус, не кажучи вже про той палац наркозалежної світської левиці, в котрому ми побували учора — ця нірка розмістилась б в одній з її вбиралень. Та я почувалася в ній затишно й по-омаськи тепло — попри знайомство з бандою… з Бронксу? — і бос, як виявилося, також — його напруга зникла, рештки гніву теж розсіялися, і, схоже, він дихав тут вільніше аніж в батьковому будинку. Дідько! Та він усім своїм виглядом промовляв — я тут свій, я вдома! За цією новою для мене зміною було вельми цікаво спостерігати, ніби я опинилася посеред якогось соціального експерименту, котрий поки що проходив вдало.

— Та де вас чорти носили?! — Сильвія увірвалася до прихожої ураганом, що відгонив нікотином й трояндовим варенням. Й ми одразу спричинили затор: якщо в іншій частині квартири ховається ще хтось, потрапити до кухні йому вдасться лише по стелі як Пітеру Паркеру. — А з обличчям що? — чомусь підскочивши в першу чергу до мене й лишивши на моїй щоці слід від персикового блиску для губ, Сильвія вхопила мене за підборіддя й спитала, зазираючи в очі: — Він не казав, хто на тебе чекає, еге ж?

— Якби ж я мав змогу… — почав Тоні, але зойкнув, обірвавши речення після добрячого запотиличника від подруги.

— Це ще не все, — втрутилась я й вручила їй пакета зі светром. — Дякую, Сильвіє, він був чудовий.

— Був?

Соретті невдоволено звузив очі. Це гарний хід, єнотик, і досить вчасно, просто визнай це.

— Тоні, ти бляха вже задовбав! — простогнала Сильвія, вивчивши плями. Наступне, що вона зробила, мабуть, оцінивши, як складно буде їх вивести, — пожбурила светра Тоні у пику.

Я рохкнула, але зуміла втриматися, щоб не розреготатися.

— Cazzo[1]! Та що за день сьогодні такий! — зірвався бос з межі свого відчаю та образи.

Він утирив светра Луці, а сам кинувся до столу з келихами — запивати горе й лікувати зранене его.

Вищирившись, я не без втіхи спостерігала за ним, усе-таки помста, нехай і маленька, смакує й гарячою.

Першою після цієї вистави отямилась білявка.

— Я Кірстен, та, що його задовбує, — тицьнула вона на Луку пальцем. — І не тільки його, якщо чесно.

— Елізабет… Відома також як Бесс, — збагнувши, що Тоні, мабуть, використовував це прізвисько, якщо згадував колись моє перебування у пентхаусі, додала я.

— Ми багато чули про тебе.

Невже? Я спантеличено кліпнула. Мабуть, Сильвія також розповідала щось.

— Дуже-дуже багато, — підтакнув Лука. — Подекуди аж занадто.
— Тобто? — нахмурилась я, почуваючись ніяково, бо всі, окрім Тоні, витріщались на мене як на рідкісну вазу династії Болтон.

— Агов! Чого ви галасуєте? Я тут, між іншим, працюю, — почулося десь збоку. Як по команді ми розвернулися туди. З кімнати, яка, схоже, була вітальнею, визирав набурмосений азієць з гачкуватим носом.

— Щоб ти розуміла, Елізабет, він спортивний оглядач і зараз передивляється гру. А галасуємо ми… — похитала головою Кірстен.

— Коли «Ковбої» грають, мої манери кульгають, — протараторив він скоромовкою. — Дуже приємно, Елізабет. Я Боґарт. Так, як Гамфрі, і так, у мене було пекельне дитинство. І лише в двадцять я довів своїм батькам, що назвати корейця Боґартом було дурістю й прокляттям, і після цього я просто Бо. А тепер можна я піду працювати? — звернувся він до Кірстен, ніби й справді потребував її дозволу. — Вони ж там… Я ж усе проґавлю. Що мені потім? Вигадувати? Або переглядати запис? — судячи з його презирливого тону, саме останнє він вважав найгіршим варіантом.

— Побачимось за вечерею, — чемно проказала я, коли Кірстен змахнула рукою, й Бо зник у вітальні.

— Я б не розраховувала на це. Він трохи схиблений на роботі. І чим я тільки думала, вмовляючи його не летіти на гру… — похитала вона головою.

З її інтонації одразу було зрозуміло, що вони разом.

Сильвія тим часом не зводила очей з Тоні, і вже за мить я відчула на лікті її пальці.

— Пішли на перекур.
— Але я усе ще…

Заперечувати було марно — вона тягла мене до вітальні з наполегливістю голодного мула, котрому пообіцяли їжу, й спинилася лише біля прочиненого вікна, за яким причаїлася пожежна драбина.

Бо, буравлячи поглядом телевізор, зануривши одну долоню в глибоку тарілку з чипсами, другу тримав на клавіатурі ноута. Судячи з його прочиненого рота і відсутності реакції на нас, а ще з джерсі в кольорах «Даллаських Ковбоїв» — темно-синього й білого, — він навряд чи далеко просунувся в напрацюваннях для статті та з головою занурився у фанатські переживання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍