Читати книгу - "Дім, в якому…"

Куряка вдивляється в бежевий ковролін, на якому відбився гігантський слід слонячої ноги.

На горищі Дому зі скрипом піднімається кришка люка в підлозі. Сліпий протискується в отвір і, вставши на коліна, опускає кришку на місце. Зверху на люкові є залізне кільце, а знизу нема нічого, тому що це двері тільки для Сліпого. Він обтрушує пилюку з одягу та, м’яко ступаючи мостинами, крадеться через горище. П’ять кроків від кришки люка до стільця; назад чомусь чотири з половиною. Він знає, що стілець з дірявим сидінням буде там, де він його залишив минулого разу. Тут ніхто не буває. Тільки він сам і Арахна. Вона висить у своєму кутку — крихітна, майже непомітна — і прикидається мертвою. Опустившись на дірявий стілець, Сліпий виймає з-під светра флейту.

— Слухай, Арахно, — каже він у порожнечу. — Це тільки для тебе.

Тиша. Горище — найтихіше місце на світі. Звуки струменять з-під пальців Сліпого — урив­часті, тремтячі — і заповнюють його. Сліпий погано уявляє, чого він хоче. Це має бути щось таке, наче сіть. Як ловча сіть Арахни — величезна для неї та непомітна для інших. Щось, що і пастка, і дім, і весь світ. Сліпий грає. Попереду ніч. Він виводить знайомі мелодії. Те, що виходить красиво у Горбача, у нього є сухим і обірваним по краях. Тільки своє у Сліпого виходить красивіше. У гонитві за цим «своїм» він не помічає кроків ночі, що проминає, — і вона проминає повз, крізь нього і крізь горище, одну за одною відносячи його пісні. Арахна стає дедалі більшою.

Вона заповнює свій куток і виходить за його межі; срібна павутина обплутує ціле горище, в центрі її — Сліпий і величезна Арахна. Арахна здригається, її ловча сіть здригається разом із нею — прозора павуча арфа від підлоги до стелі. Сліпий відчуває її вібрацію, чує дзвін, незліченні очі Арахни обпікають йому обличчя й руки — і він посміхається їй, уже знаючи, що виходить саме те, чого він хотів. Ще не зовсім, але вже майже.

Вони грають удвох, потім — утрьох з вітром, який заспівав у трубах. Учотирьох — коли до них приєднується сіра котяча тінь.

Коли Сліпий обриває пісню, відразу зникає в запилюженому кутку Арахна, зменшившись до розмірів нігтя, а кіт витікає в щілину в підлозі. Тільки оскаженілий вітер продовжує завивати й стукотіти по трубах, рветься у слухове вікно, шарпає раму... Скляна злива — і він вривається всередину, засипаючи дощату підлогу сміттям і снігом.

Не звертаючи уваги на осколки, Сліпий проходить по них босоніж. Підійшовши до зіркоподібної діри, простягає руку в рамку зі скляних ножів, набирає з даху сніг — пухнастий і м’який під твердою кіркою — і п’є його з долоні.

— Я п’ю хмари й замерзлий дощ. Вуличну кіптяву та сліди горобиних лапок. А що п’єш ти, Арахно?

Арахна мовчить. Вітер летить, загасаючи і сумуючи. Схвильований піснею кіт пухнастою стрілою мчить додолу крізь перекриття. Поверхом нижче його двійник перетинає коридор, летить по сходинках, зупиняється в іншому коридорі та вмощується вилизувати груди й лапи. Кіт мчить нижче і ще нижче, до майданчика, що пропахнув чужими котами, потім навпростець — і опиняється біля двійника. Три кола котячого танцю, зіткнення всезнаючих носів, дві історії: про нічне життя дворового сміттєвого бака та про концерт із павуком. Потім вони біжать — лапа до лапи, ребро до ребра — повз загаслий екран телевізора, проминаючи сонні тіла, і нарешті завертають у дверний отвір, в задушливу темряву, де сидить господиня з третім котом на колінах. Синхронний стрибок — і коти вискакують на гострі хазяйські плечі. Їхні шкури змішуються, утворюючи єдину пухнасту ковдру.

Дім

Інтермедія

Вітер дзвенів склом. Скрапувало з даху. Сліпий почув тихе дзюрчання й зітхання Красуні, який, не прокидаючись, зручніше вмостився у власній калюжі. Смердючка посвистував носом. Сліпий прокрадався між ліжками, притискаючи до грудей згорток — ковдру та кеди. Сіам­ці лежали в одному ліжку, точно — до затиснутих кулаків — повторюючи одну й ту ж позу. Вовк нагорі спав в обнімку з гітарою. Коли він крутився уві сні, струни тихо гуділи. Кімнату заповнювали фантоми. Сліпий їх чув. Кожного — як примарну пісню. Над сплячим Красунею сніговою горою виблискував неосяжний соковитискач. Соковитискач працював безупинно, вивергаючи різнобарвні потоки, що пахли фруктами. Потоки захльостували ліжко й Красуню, який спав на ньому, відносячи його, наче на плоту, в апельсиновий океан, і скромна калюжка сечі губилася в цьому царстві соків, тож її можна було не помічати.

Над ліжком Фокусника шаруділа зоряним плащем людина в масці — повелитель цилінд­рів і розрізаних навпіл жінок у купальниках. Грім оплесків невидимих глядачів розполохував сусідніх привидів.

Слон спав безмовним горбочком. Із верхніх ліжок долинав шелесткий шепіт. Їх відвідували батьки Горбача. Безликі люди в яскравому вбранні. В їхні розмови Сліпий ніколи не вслухався. Нагорі бували тільки вони та кошмари Вовка. Темні коридори-лабіринти, по яких Вовк, клацаючи зубами, втікав у порожнечу; за ним туди поривалися важкі гуркітливі кроки. Вовк скрикував. Заспокоюючи його, тихо дзвеніла гітара, прив’язана за гриф до бильця ліжка.

Проминувши фантом соковитискача, Сліпий зупинився. Від ліжка Стрибунця долинув протяжний, оксамитовий голос старшокласниці: «Слухай. Коли ти виростеш, то станеш, як Череп. Я це знаю, тому що я Відьма».

Сліпий зробив крок, спіткнувся об чийсь черевик, і привиди снів зникли, сполохані шумом. Він штовхнув двері й опинився в коридорному блоці, на підлозі, яка остуджувала босі ноги. Взув кеди. І вийшов у загальний коридор.

Він ішов, легкий, як пір’їнка, в пожмаканому одязі, з ковдрою на плечах — то був плащ, котрий замітав його сліди. В одному місці він зупинився, відколупнув від стіни мазкий і крихкий шматок штукатурки та з’їв його. Не втримався й відколупнув ще один. Замурзане лице побіліло від крейди. Він проминув спальні старших і класні кімнати, піднявся сходами й пройшов до коридора вихователів, чистого й сухого, де не було тріщин у стінах і нізвідки було брати штукатурку. За одними з дверей гудів телевізор, і Сліпий затримався його послухати. Нарешті він зупинився біля дверей Лося. Обережно натиснув на ручку, хижо згорбившись, приготувавшись бігти при щонайменшому шереху. Двері відчинилися, і він увійшов, витягнувши руку, щоб не вдаритися об двері туалету, але вони виявилися зачинені. Він спокійно підійшов до дверей спальні й припав до них, вслухаючись у тишу та ледь вловне дихання того, хто спав усередині. Сліпий слухав стоячи, потім — опустившись навпочіпки, слухав, наче тиху мелодію, яка промовляла: «Йому добре, він спить і не бачить снів»; потім Сліпий розстелив ковдру біля порога й ліг — вартовий та охоронець його сну, про це ніхто не знав і ніхто не повинен був знати. З-під дверей просочувалася смужка світла, про яку Сліпий не здогадувався. Але сон його був сторожкий, і коли за дверима пролунав кашель і заскрипіли пружини, він підскочив, як собака, що вчув чужі кроки. Черкнув сірник, зашелестіли сторінки. Сліпий наслухав.

Лось читав довго. Читав і курив. Потім пружини знов заскрипіли, звільняючись від ваги, і він пішов до дверей, зашамотівши капцями. Сліпого здуло під вішалку. Плащ і пальто зімк­нулися й прикрили його, а сам він стискав зім’яту ковдру. Лось пройшов у туалет, нічого не помітивши. Так само він пройшов назад, клацнувши вимикачем. Двері грюкнули. Сліпий виринув з-під одягу, повернувся на попереднє місце і, розстеливши ковдру, ліг. Смужка світла під