Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Розділ 47

Божевільного стражники не побоювалися, тим більше, утрьох — тож шаблі вклали в піхви.

— Гей, гяур! Досить нам свій зад демонструвати! Ану, показуй, чим ти там зайнятий?

«Другий» легко штовхнув мене в сідалище, змусивши розтягнутися ниць.

Загалом, я і сам так планував, щоб закрити тілом вигаданий підкоп, і тим самим змусити одного з охоронців підійти ближче і нахилитися наді мною. Після чого я планував захоплення руки та удар у горло. Причому, через мізерність освітлення, все цілком могло залишитися непоміченим. І поки тіло не звалиться, у мене буде кілька секунд, щоб озброїтися і схопитися на ноги. Ну, а далі як пощастить…

Головне, щоб не схаменулися і не кинулися навтьоки. Тоді шансів немає. Зачинять двері, покличуть на допомогу, і все — пишіть листи. А от якщо вирішать погеройствувати.

Напружився і приготувався атакувати, як тільки відчую дотик. Але натомість охоронець чомусь застогнав і… впав на підлогу поруч.

Різко розвертаюся, намагаючись зрозуміти, що відбувається та як діяти.

Із трьох стражників на ногах залишився лише третій. Той, котрий з факелами. Точніше, тепер смолоскип залишався один. В іншій руці татарин тримав кинджал.

— Антон-ага… Це Абдула.

«До вашого загону приєднується Абдула», — обізвався «секретар», який останнім часом став надто мовчазним.

— Абдула?.. — я підвівся на ноги. Перевірив лежачого поряд. Труп. Оглянув другого. Аналогічно. — Ти як тут опинився?

— Я прийшов по вас… Як ви? Ноги цілі? Іти зможете?

— Можу…

Кумедний поворот сюжету.

— Що означає прийшов?

Мене завжди напружували феноменальні за рівнем безглуздості діалоги в подібних ситуаціях, і сам же несу цілковиту нісенітницю. А що робити, як нічого розумного на думку не спадає. Не мовчати ж... І щоб хоч трохи реабілітуватися, заходився роздягати того з охоронців, що більше підходив за габаритами.

— Я на десять років продався Кара-Мурзі. Відслужив три… — схвально оцінив мої дії Абдула і присунувся ближче, щоб дати більше світла. — Коли вас забрали стражники, господар запропонував пробачити борг в обмін на вашу свободу. Або якщо не вийде інакше — смерть без мук.

— Дякую, що вибрав перший варіант. А товаришів не шкода? Все ж таки одновірці твої.

— Свині та шакали їм товариші! — зневажливо сплюнув Абдула. — Вони з роду Гасан-бея. Мої кровники... Це Керим, старший син Гасан-бея розорив і вбив моїх батьків, поки я був у поході, а потім — зажадав повернути борг, який батько взяв у їхньої сім'ї. Через них я опинився в рабстві. Щоб викупити молодших братів та сестер.

— Виберемося з міста, я теж у боргу не залишусь. Обіцяю…

Татарин гордо випростався.

— Абдула не купець, Абдула — воїн. Подвійну плату за одну і ту ж справу не бере.

— А хто говорить про плату? — одяг охоронця, хоч і тиснув під пахвами, мав одну істотну перевагу перед моїми лахміттями — був сухий. — Подарунок від друга на добру згадку. Від щирого серця… Втім, не ділитимемо шкуру неубитого ведмедя. Як виберемося, тоді й поговоримо. Я готовий.

— Добре… Біля виходу з підземелля, у кордегардії ще двоє охоронців. Вони мають ключі від зовнішніх грат. Забрати їх треба без зайвого шуму. Зовні нікого не повинно бути, але різно буває. Раптом хтось повз пройде… Якщо тривогу піднімуть — з міста не втекти. Хан звелів учора посилити нічні дозори та патрулі.

— Зробимо... А це ключі від усіх камер? — вказав я на значну зв'язку на поясі другого мертвого татарина.

— Мабуть. Я не знаю.

Ну, правильно. Звідки йому знати, якщо він тільки вчора до тюремників записався. Цікаво, у що Кара-Мурзі обійшлася ця посада? Ні, все ж таки не помилився я в ньому. Гарною людиною виявився, правильною. Хоч і бусурман.

— Угу… Подивимося…

Зв'язка важила не менше півпуда. Як би що, можна відбиватися, як кістенем.

— Навіщо? Що ви хочете там побачити?

— Сусідів…

— Сусідів? — здивовано перепитав Абдула. — Тут же лише злочинці!

Наївна простота.

— Ну, так… Здебільшого, такі як я.

— Ви, Антон-ага, зовсім інша справа. Вас за хибним доносом взяли. Якби не підлість Сабудай-мурзи, хіба ви опинилися б тут?

— Правильно кажеш, друже… А що, як він ще когось оббрехав? Про це не подумав? Або яка інша сволота звела рахунки з ворогом у такий спосіб? Щоб майном заволодіти, чи борг не повертати.

Татарин промовчав. Схоже, така думка до його голеної голови не приходила. Ну й не треба… А то, чи мало чого додумається. Наприклад, що йому не обов'язково було в рабство продаватися. І замість чесного воїна з'явиться ще одна сволота.

Дивно, навіщо тягати всю зв'язку, якщо більшість камер виявились порожніми. Схоже, Махмед-Гірей або був неймовірно гуманний, або вважав утримання в'язнів обтяжливим для скарбниці марнотратством. І без зайвої бюрократії відправляв в'язнів на галери або — на страту.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍