Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

побоюючись, що її може не бути всередині і я дарма пройшов так далеко.

Двері трішечки прочинилися. У шпаринці показалися тепле світло лампи та одне світло-блакитне око. Відтак двері розчахнулися.

— Губи й зуби Тейлу, — промовила Деві. — Що ти робиш надворі в цьому?

— Я подумав…

— Ні, ти не подумав, — несхвально сказала вона. — Лізь сюди.

Я ввійшов усередину. З мене крапало, а каптур мого плаща прилип до голови. Деві зачинила за мною двері, а тоді замкнула їх на замок і засув. Роззирнувшись довкола, я помітив, що вона розжилася ще однією книжковою полицею — щоправда, та ще була майже гола. Я переступив із ноги на ногу, і велика порція мокрої снігової каші зійшла з мого плаща та мокро розбризкалася по підлозі.

Деві уважно, але байдужливо оглянула мене. Я помітив, що в каміні по той бік кімнати, біля її письмового столу, потріскує вогонь, але вона нічим не показувала, що мені варто за­йти далі вглиб кімнати. Тож я залишився на місці, крапаючи та трусячись.

— Ти ніколи не обираєш легких шляхів, так? — сказала вона.

— А тут бувають легкі шляхи? — відказав я.

Вона не засміялася.

— Якщо ти гадаєш, ніби я почну ставитися до тебе краще, бо ти приперся сюди напівзамерзлий і схожий на побитого пса, то ти жахливо… — Деві затихла й іще раз задумливо поглянула на мене на одну довгу мить. — Щоб я так жила! — промовила вона здивованим тоном. — Насправді мені таки подобається бачити тебе таким. Це покращує мені настрій, і так, що це мало не бісить.

— Насправді я так не хотів, — запевнив я. — Але похвалу прийму. Якби я жахливо застудився, було би краще?

Деві замислилася.

— Може, й так, — відповіла. — Покаяння все ж вимагає певних страждань.

Я кивнув. Мені не довелося зображати нещасний вигляд. Запустив незграбні пальці в гаманець і дістав маленьку бронзову монетку, яку виграв у Сіма кілька вечорів тому, граючи в дихання з низькими ставками.

Деві взяла її.

— Покаянна монета, — сказала вона, нітрохи не вражена. — Це має щось символізувати?

Я знизав плечима, і на підлогу знову впала снігова каша.

— До певної міри, — промовив я. — Я думав піти до міняйла й закрити весь свій борг тобі покаянними монетами.

— Що тебе зупинило? — спитала вона.

— Я зрозумів, що це тебе лише роздратує, — відповів я. — І не надто хотілося платити міняйлові, — я поборов сильне бажання тужливо поглянути на камін. — Я довго намагався вигадати якийсь жест, що може стати годящим вибаченням перед тобою.

— І вирішив, що найкраще буде прийти сюди в найгіршу погоду за рік?

— Я вирішив, що найкраще буде поговорити, — сказав я. — Погода була лише щасливою випадковістю.

Деві насупилася й повернулася до каміна.

— Тоді заходь, — вона підійшла до комода біля свого ліжка й витягнула товстий вовняний халат блакитного кольору. Пере­дала його мені й показала жестом на зачинені двері. — Іди пере­вдягнися, в тебе мокрий одяг. Витисни його в ночви, бо інакше він сушитиметься цілу вічність.

Я зробив так, як вона сказала, а тоді взяв одяг і розвішав його на кілках перед вогнем. Стояти так близько до каміна було чудово. У світлі вогню я побачив, що у мене аж трохи посиніла шкіра під нігтями.

Хай як сильно хотілося затриматися й зігрітися, я підсів за стіл до Деві. Зауважив, що зверху стіл відшліфований і заново вкритий лаком, хоча на ньому досі залишалося вугільно-чорне кільце там, де бідак обпалив деревину.

Сидячи там лише в халаті, який дала мені Деві, я почувався доволі вразливим, але цьому ніяк не можна було зарадити.

— Після нашої попередньої… зустрічі, — я ледве втримався, щоб не поглянути на обвуглене кільце на її письмовому столі. — Ти повідомила мене, що позику слід буде віддати в повному обсязі до кінця семестру. Ти не хотіла би переглянути умови для неї?

— Сумнівно, — холодно відповіла Деві. — Але будь певен, що, якщо ти не зможеш розрахуватися грішми, я досі готова придбати певні відомості, — вона різко, спрагло всміхнулася.

Я кивнув. Вона досі хотіла доступу до Архівів.

— Я сподівався, що ти можеш захотіти передумати, бо тепер знаєш усю історію, — промовив я. — Хтось застосовував до мене зловживання. Мені потрібно було знати, що моя кров у безпеці.

Я запитливо поглянув на Деві. Вона знизала плечима, не прибираючи ліктів зі столу. Її личко виражало безмежну байдужість.

— Навіть більше, — промовив я, дивлячись їй у вічі. — Цілком можливо, що моя ірраціональна поведінка була частково спричинена залишковим впливом алхімічної отрути, якою мене отруїли цього ж семестру.

Лице Деві застигло.

— Що?

Тоді вона не знала. Від цього на душі трохи полегшало.

— Емброуз домовився, щоб мені підмішали сливовий вузол десь за годину до вступної співбесіди, — сказав я. — А ти продала йому формулу.

— Ну ти й нахаба! — Девіне загострене личко було одночасно розгніване та обурене, але воно було непереконливе. Вона втратила рівновагу й занадто старалася.

— Ні, — спокійно промовив я, — я людина, у якої тримається в роті присмак сливи та мускатного горіха й часом виникає ірраціональне бажання душити людей, які завинили лише тим, що штовхнули мене на вулиці.

Де й поділося її фальшиве обурення!

— Ти нічого не можеш довести, — сказала вона.

— А мені нічого не треба доводити, — відповів я. — Я не маю бажання довести тебе до конфлікту з майстрами чи із залізним законом, — поглянув на неї. — Просто подумав, що моє отруєння може тебе зацікавити.

Деві заціпеніла. Вона ледве зберігала самовладання, але на її обличчі починало відображатися почуття провини.

— Кепсько було?

— Так, — тихо промовив я.

Деві відвела погляд і схрестила руки на грудях.

— Я не знала, що це для Емброуза, — виправдалася вона. — Прийшов якийсь багатий жевжик. Висунув неймовірно гарну пропозицію…

Вона знову поглянула на мене. Тепер, коли холодний гнів її покинув, Деві здавалася дивовижно маленькою.

— Я нізащо не вела би справ з Емброузом, — сказала вона. — І не знала, що це для тебе. Присягаюся.

— Ти знала, що це для когось, — зауважив я.

Запала довга тиша, яку порушувало лише методичне потріскування вогню.

— Ось як я це бачу, — сказав я. — Нещодавно ми обоє втнули дещо вельми дурнувате. Щось таке, про що ми шкодуємо, — я щільніше закутав плечі в халат. — І хоча ці дві дурості, без­умовно, не компенсують одна одної, мені справді здається, що вони встановлюють якусь рівновагу, — я простягнув долоні так, ніби вони були шальками терезів.

Деві ледь помітно, зніяковіло мені всміхнулася.

— Може, я поквапилася, вимігши повернення в повному обсязі.

Я відповів на усмішку й відчув, що розслабляюся.

— Як тобі ідея залишити чинними початкові умови нашої позики?

— Непогана, — Деві простягнула руку над столом, і я її потиснув. Напруження в кімнаті остаточно зникло, і я відчув, як у грудях розв’язався задавнений вузол тривоги.

— У тебе крижана рука, — зауважила Деві. — Ходімо посидимо біля вогню.

Ми перемістилися й кілька хвилин посиділи тихо.

— Сили підземні, — промовила Деві, оглушливо зітхнувши. — Я була така сердита