Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

те, що ти бубонів, — він відштовхнув книжку. — То в чому сенс, окрім того, що він практично не володів темічною?

— Це не темічна, — зауважив я. — Це темська. Архаїчне слововживання.

— Що це взагалі має означати? — Сіммон підвів погляд від книжки й наморщив лоба. — До високого блага?

Я хитнув головою й виправив:

— Для вищого блага. Звучить знайомо?

— Не знаю, як довго вона буде там, — продовжував один із галасливої парочки. — Якщо пропустиш її, пошкодуєш.

— Я ж казав тобі: сьогодні не можу. Може, в повалок. У повалок я буду вільний.

— Треба піти раніше, — сказав йому я. — Увечері в повалок у «Двох грошах» людно.

Вони роздратовано зиркнули на мене.

— Не пхай свого носа до чужого проса, людино-лінійко, — сказав той, що був вищий.

Це роздратувало мене ще сильніше.

— Перепрошую, а хіба ви не до мене зверталися?

— А було схоже на те, що я звертаюся до тебе? — вщипливо відказав він.

— Так воно звучало, — промовив я. — Якщо я чую вас за три столики, то ви, певно, хочете залучити мене до своєї розмови, — прокашлявся. — Єдиний інший можливий варіант — що ви занадто тупі, щоб не галасувати у Фоліантах.

Він почервонів на виду й, напевно, відповів би, але його товариш сказав йому щось на вухо, і вони обидва зібрали книжки та пішли. Коли за ними зачинилися двері, залунали ріденькі, тихенькі оплески. Я всміхнувся й помахав рукою слухачам.

— Цьому могли б дати раду канцеляри, — тихо насварився Сім, коли ми знову схилилися над столом, щоб пого­ворити.

— Канцеляри не давали цьому ради, — зауважив я. — До того ж тиша повернулася, і важливо саме це. То про що тобі нагадує фраза «для вищого блага»?

— Звісно, про амірів, — сказав він. — Останнім часом ти тільки про амірів і торочиш. А що ти хочеш сказати?

— Хочу сказати, — захоплено прошепотів я, — що Ґібеа був таємним членом ордену амірів.

Сім кинув на мене скептичний погляд.

— Це трохи натягнуто, але, гадаю, можливо. Це було років за п’ятдесят до їхнього засудження церквою. На той час вони вже були доволі розтлінні.

Я хотів зауважити, що Ґібеа не конче мав бути розтлінним. Він прагнув до мети амірів, вищого блага. Хоча його експерименти були страхітливі, його робота просунула медицину вперед на майже немислимому рівні. За сотні років, що минули відтоді, його робота, напевно, врятувала вдесятеро більше життів.

Однак я сумнівався, що Сім оцінить мою думку.

— Розтлінний чи ні, він був таємним членом амірів. Навіщо ще йому ховати їхнє кредо на передній обкладинці свого щоденника?

Сіммон знизав плечима.

— Гаразд, він був одним з амірів. Як це стосується цін на масло?

Я роздратовано здійняв руки й ледве стримався, щоб не підвищити голосу.

— Це означає, що орден мав таємних членів раніше, ніж його засудила церква! Це означає, що, коли понтифік розпустив амірів, вони мали прихованих союзників. Союзників, які могли їх уберегти. Отже, аміри могли б існувати й зараз — таємно, непомітно займаючись своєю роботою.

Я помітив, як Сіммон змінився на лиці. Спершу мені здалося, що він зараз зі мною погодиться. А тоді я відчув поколювання на карку і збагнув правду.

— Вітаю, майстре Лоррен, — шанобливо привітався я, не розвертаючись.

— Розмови зі студентами за іншими столами не дозволяються, — промовив він позаду мене. — Тебе позбавлено доступу на п’ять днів.

Я кивнув, і ми обидва зіп’ялися на ноги й зібрали речі. Майстер Лоррен із непроникним обличчям простягнув до мене довгу руку.

Я, нічого не кажучи, здав щоденник Ґібеа, і за мить ми вже кліпали на студеному зимовому сонці за дверима Архівів. Я закутався у плащ і потупав, щоб позбутися снігу на ногах.

— Позбавлено доступу, — проказав Сіммон. — Ловко.

Я знизав плечима, знітившись сильніше, ніж був готовий визнати. Я сподівався, що хтось із інших студентів пояснить: насправді я намагався зберегти тишу, а не навпаки.

— Я просто намагався вчинити правильно.

Сіммон засміявся, і ми поволі попрямували в бік закладу Анке­ра. Сім грайливо штурхнув ногою невеличкий сніговий замет.

— Світ потребує таких людей, як ти, — промовив він голосом, який підказав мені, що його зараз понесе у філософію. — Ти щось робиш. Не завжди найкраще, не завжди найрозважливіше, та все-таки щось робиш. Ти рідкісна птиця.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я. В мені пробудилася ціка­вість.

Сім знизав плечима.

— Як-от сьогодні. Тебе щось турбує, тебе хтось ображає, і раптом ти спалахуєш, — він швидко махнув долонею. — Ти чудово знаєш, що робити. Ніколи не вагаєшся — просто бачиш і реагуєш, — на якусь мить він замислився. — Гадаю, саме такими були аміри. Не дивно, що народ їх боявся.

— Я не завжди аж такий упевнений у собі, — визнав я.

Сіммон усміхнувся.

— Як не дивно, мене це заспокоює.